Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

добро потенційно властиве нашій природі. Під добром Спіноза розуміє «все, стосовно чого ми певні, що воно становить для нас засіб, аби щораз більше й більше наближатися до зразка людської природи, накресленого для нас»; він розуміє на противагу цьому зло як «усе, що напевно перешкоджає нам наблизитися до такого зразка» [103, 4, передмова]. Радість — це добро; смуток (tristitia, що можна перекласти як «скорбота», «похмурість») — це зло. Радість є чеснотою, сум є гріхом.

Отже, радість — це те, що ми маємо відчувати у про­цесі наближення до мети стати самим собою.

гріх — прощення

У класичних концептах юдейської та християнської теологій гріх ототожнюється з непокорою Божій волі. Це з усією очевидністю випливає з поширеного уявлення про первородний гріх як про непослух Адама. Щоправда, на відміну від християнської релігії, в юдаїзмі непокора Адама вважається не первородним гріхом, а лише першим гріхом, який зовсім необов'язково має бути успадкований усіма нащадками Адама.

Зазвичай вважають, що непокора волі Божій, якою б вона не була, — це гріх. У цьому нема нічого дивного: Бог у цій частині Біблії постає беззаперечним авторитетом, створеним за зразком Східного Царя Царів. Тим більше цьому факту не слід дивуватися з огляду на те, що майже від моменту свого зародження церква пристосовувалася до наявного соціального ладу; при феодалізмі — так само, як і тепер при капіталізмі, — вона, виходячи з потреби безперешкодного функціонування, вимагала від пастви суворого дотримання законів, незалежно від того, відпо­відали вони справжнім інтересам людей чи ні. І річ не в тім, наскільки деспотичними чи ліберальними були закони і якими були засоби примусу до їхнього виконання; наба­гато важливіше було привчити людей боятися авторитету не лише в особі начальника, бо він носить зброю. Цього страху не досить, аби забезпечити належне функціонуван­ня держави; його слід інтерналізувати і перетворити непо­кору в категорію моральну та релігійну — гріх.

Люди дотримуються законів не лише через страх по­карання, а ще й тому, що непокора викликає в них по­чуття провини. Позбутися цього почуття можна, отримав­ши прощення, яке має виходити від самої лише влади. Умовами такого прощення можуть бути каяття винного, його покарання і в такий спосіб його підкорення закону. Встановлюється послідовність: гріх (непокора) — відчуття провини — знову скорення (покарання) — прощення, що являє собою зачароване гріховне коло, бо кожен акт непо­кори призводить до посилення покори. Лише окремі осо­бистості можуть протистояти такому приборканню. Їхнім героєм є Прометей. Попри накладене Зевсом надзвичай­но жорстоке покарання, Прометей не скорився і не почу­вався винним. Він знав, що взяти вогонь у богів і віддати його людям — це акт співчуття; він не підкорився, але й не згрішив. На кшталт інших шанованих героїв (мучеників) людського роду, Прометей збунтувався проти ототожнен­ня непослуху з гріхом.

Але суспільство складається не з самих лише героїв. Допоки столи накрито лише для меншості, а більшість му­сить обслуговувати її і вдовольнитися рештками з пансько­го столу, буде культивуватися ставлення до непокори як до гріха. І держава, і церква надалі культивуватимуть це ставлення, причому спільно, тому що обидві вони мають захищати свої ієрархії. Державі була необхідна релігія як ідеологія, що ототожнювала непокору з гріхом; церква ж потребувала віруючих, яких держава виховувала в дусі по­кірності. Обидві вони використовували інститут сім'ї, перед яким було поставлене завдання привчати дітей до покори, починаючи від найпершого прояву свавілля (спочатку ці зусилля спрямовуються на дотримання правил особистої гігієни). Власна воля дитини має бути зламана, щоб потро­ху готувати малюка до майбутнього дорослого життя в ролі доброчесного законослухняного громадянина.

Гріх у загальноприйнятому теологічному й ужитко­вому значенні — це поняття з лексики авторитаризму, а останній характеризується принципом володіння. Згідно з ним те головне, що робить нас людьми, перебуває поза нами і являє собою владу, якій ми підкорюємось. Немож­ливо досягти добробуту завдяки власній творчій діяльнос­ті, його можна забезпечити лише пасивним підкоренням, сподіваючись на схвалення такої поведінки з боку можно­владців. У нас є лідер (мирський чи духовний, цар чи Бог), у якого ми віруємо; нам гарантовано безпеку... допоки ми є ніхто. І нехай підлеглість не завжди усвідомлюється, нехай вона буває сильною чи слабкою, нехай психічна й соціаль­на структури можуть бути не повністю, а лише частково авторитарними — все це не повинно приховувати від нас того факту, що ми живемо у світі володіння тією мірою, якою ми інтерналізуємо авторитарну структуру нашого суспільства.

Як дуже влучно зазначив Альфонс Ауер [5], Фома Аквінський надає концепції влади, непокори і гріха іуманістичного характеру: гріх розуміється не як підкорення ір­раціональній владі, а як порушення благоденства людини[19]. Так, Фома Аквінський стверджує: «Ми не можемо образи­ти Бога, хіба що діючи супроти власного блага» [1,3, 122]. Щоб правильно зрозуміти позицію Фоми Аквінського, слід врахувати, що для нього людське благо (bonum humanum) не визначається ані суто суб'єктивними, ані інстинктивни­ми («природними» за термінологією стоїків) бажаннями, ані волею Божою. Це благо визначається нашим раціональним розумінням людської природи і норм, що випливають з неї і сприяють нашому оптимальному розвитку та добробуту. (Зауважимо, що, бувши слухняним сином церкви і захисни­ком наявного соціального ладу від революційних сект, Фома Аквінський не міг бути чистим представником неавторитарної етики; він вживав слово «непокора» для обох різновидів непослуху, що приховує внутрішню суперечливість його по­зиції.)

Якщо розуміння гріха як непідкорення є складовою частиною принципу авторитаризму, а отже, і принципу володіння, то цілком іншого значення воно набуває в ме­жах неавторитарного ладу, вкоріненого у принципі буття. Це інше значення також міститься в біблійній історії грі­хопадіння, що можна зрозуміти, якщо дещо інакше її проінтерпретувати. Улаштувавши людину в Едемському саду, Бог заборонив їсти плоди з Дерева життя і з Дерева піз­нання добра і зла. Зауваживши, що «недобре бути людині одній», Бог створив жінку. Чоловік і жінка мали стати од­ним. Обоє були оголені і «не соромилися». Зазвичай це твер­дження тлумачиться з традиційного погляду на проблеми статі, згідно з яким чоловік і жінка мають соромитися своїх неприкритих геніталій. Але, очевидно, це не все, що мав донести до нас текст. Наведене твердження може мати й глибший зміст, а саме: хоча чоловік і жінка бачили одне одного повністю, вони не відчували й не могли відчувати сорому, бо вони сприймали одне одного не як сторонні, не як окремі індивіди, а як «єдине».

Ця первісна для всього людського роду ситуація ра­дикально змінюється після гріхопадіння, коли чоловік та жінка стають людьми в повному розумінні цього слова, тоб­то людьми, наділеними розумом, які пізнали