Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

бути зажерливість скнари чи лихваря, бабія чи мисливиці за чоловіками. Що б не було предметом жа­дання, зажерливому завжди чогось бракує, він ніколи не відчуває повного вдоволення. На відміну від фізіологіч­них потреб, як-от голоду, задоволення якого визначаєть­ся фізіологічними особливостями організму, психічна за­жерливість (а всі види зажерливості є саме такими, навіть якщо вони й задовольняються фізіологічним шляхом) не має межі насичення, бо неможливо заповнити внутріш­ню порожнечу, втамувати нудьіу, відчуття самотності й депресії. І далі: якщо тим або тим способом можна віді­брати в нас нашу власність, виходить, нам потрібно мати якомога більше, аби захистити своє існування від такої загрози. Якщо хтось хоче мати якомога більше, йому слід побоюватися агресивних намірів свого сусіда, бо він може хотіти того самого. Для убезпечення від можливих зазіхань на власність варто прагнути щораз більшої могутності і, у свою чергу, самим ставати агресивними. Крім цього, ви­робництво, якого б рівня розвитку воно не досягло, ніколи не встигатиме задовольняти необмежені запити й бажан­ня; між індивідами обов'язково виникнуть суперництво та антагонізм у боротьбі за досягнення ще більших благ. Причому боротьба триватиме навіть тоді, коли настане доба абсолютного достатку, бо люди, обділені фізичним здоров'ям чи привабливістю, талантами чи здібностями, з чорною заздрістю дивитимуться на тих, кому дісталося «більше».

Орієнтація на володіння і зумовлена нею зажерливість неодмінно призводять до антагонізму в міжособистісних стосунках — це справедливо для цілих народів так само, як для окремих індивідів. Допоки народи складатимуться з людей, орієнтованих переважно на володіння й жадобу, вони не зможуть уникнути війн. Вони неодмінно бажати­муть того, що є в іншого народу, і намагатимуться досягти бажаного шляхом війни, економічного тиску або погроз. Природно, що вони захочуть використати в боротьбі проти слабших країн увесь арсенал наявних у них засобів; вони організовуватимуть різноманітні міжнародні альянси, що переважатимуть у силі ту країну, яку належить атакувати. І війна розпочнеться навіть у тому випадку, якщо шанси на перемогу будуть сумнівними; не економічні труднощі спричинять війну, а бажання, глибоко вкорінене в соціаль­ному характері, — мати більше й завойовувати ще.

Бувають, звісно, й мирні часи. Але слід розрізняти міцний мир і мир короткочасний, що, по суті, являє собою період накопичення сил, період відновлення промисловос­ті й армії; інакше кажучи, є велика різниця між миром як постійним станом гармонії та миром, що радше скидаєть­ся на перемир'я. Хоч XIX та XX століття бачили періоди перемир'я, проте загалом їх характеризує хронічний стан війни між основними силами, що діяли на історичній аре­ні. Мир як стан міцних гармонійних стосунків між наро­дами можливий лише за умови, що принцип володіння по­ступиться місцем принципу буття. Сама лише думка про можливість миру на тлі постійної боротьби за володіння і прибутки є ілюзією, причому небезпечною ілюзією, бо вона заважає людям усвідомити чітку альтернативу: або ради­кальна зміна свого характеру, або постійні війни. Правду кажучи, ця альтернатива давня як світ, але лідери зробили ставку на війну, і народ пішов за ними. А віднині й надалі нечуване зростання руйнівної сили нових видів озброєнь не лишає вибору — бути чи не бути війні; йдеться вже про взаємне знищення.

Усе, що сказано про війни між народами, тією ж мі­рою стосується й класових битв. Боротьба між класами, особливо між експлуататорами і пригнобленими, завжди була у суспільствах, заснованих на принципах володіння. Лише там, де не було експлуатації, не було й класової бо­ротьби. Та навіть у найбагатшому суспільстві, що існує за принципом володіння, не може не бути класів. Як уже за­значалося раніше, нічим не обмежені бажання не в змозі задовольнити й найрозвинутіше виробництво., якщо воно матиме справу з прагненням кожного мати більше, ніж у сусіда. Зрозуміло, що сильніші, розумніші або ті, кому посприяли певні обставини, намагатимуться посісти при­вілейоване становище і використати у своїх інтересах слабших, вмовляючи їх або застосовуючи насильство; при­гноблені класи намагатимуться повалити правлячі класи і так далі. Класова боротьба може з часом стати менш жор­стокою, але вона не припиниться доти, доки жадібність живе в людському серці. Ідея безкласового суспільства в так званому соціалістичному світі надихається жадібніс­тю; вона ілюзорна й небезпечна, так само як ідея тривало­го миру серед захланних народів.

При орієнтації на буття приватна власність вартує не надто багато, не є значимою величиною, бо для того, щоб користуватися чимось або отримувати задоволення від чо­гось, не конче обов'язково володіти цим «чимось». При орі­єнтації на буття не одна людина, а мільйони здатні поділяти радість, яку може викликати один-єдиний об'єкт, — адже нема потреби володіти ним або бажати його, аби ним на­солоджуватися. Це не лише дозволяє уникнути боротьби, а й створює умови для однієї з найглибших форм людсько­го щастя — щастя спільної радості. Ніщо так не об'єднує людей (не обмежуючи водночас їхньої індивідуальності), як спільне захоплення людиною чи спільна любов до неї, насолода одним і тим же музичним твором, картиною чи будь-яким символом, спільність ідей, дотримання одних і тих самих ритуалів і, врешті-решт, як спільне горе. Такі спільні переживання створюють і підтримують живі вза­ємини між двома індивідами; на них базуються всі великі релігійні, політичні і філософські рухи. Звичайно, все це справедливо лише в тому разі, якщо наші любов і захо­плення щирі й непідробні. Коли релігійні й політичні рухи знеструмлюються і заклякають, коли бюрократія починає керувати людьми, вдаючись до погроз і доган, тоді спіль­на радість зникає.

І хоча природа створила ніби прототип — а може, символ — спільної насолоди, а саме статевий акт, насправ­ді він далеко не завжди стає взаємною насолодою. Часто партнери настільки нарцисичні й поглинуті собою і такою мірою орієнтовані на володіння, що можна говорити лише про синхронну, а не спільну насолоду.

Між тим природа пропонує нам і менш сумнівний символ відмінності між володінням та буттям. Ерекція статевого члена суто функціональна. Чоловік не має ерек­ції ніби власності чи постійної властивості (можна лише здогадуватися, скільки чоловіків бажали б, аби це було саме так). Статевий член перебуває у стані ерекції доти, доки чоловік відчуває збудження й бажання. І якщо якась причина заважає відчувати збудження, то чоловік не має нічого. Ерекцію, на відміну від усіх інших видів поведін­ки, неможливо ні підробити, ні зобразити. Один з найвидатніших, хоча й маловідомий психоаналітик Георг Гроддек говорив, що кожен чоловік доконечно є чоловіком лиш протягом кількох хвилин, решту ж часу він хлопчик. Звісно, Гроддек не мав на увазі, що чоловік стає хлоп'ям у всіх інших проявах свого життя, а лише в тому єдино­му аспекті, який для багатьох чоловіків є