Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

Якщо я — це те, що я маю, і якщо я втрачу те, що маю, тоді ким же я буду? Не ким іншим, як переможе­ним, спустошеним, жалюгідним свідченням неправильно­го способу життя. Оскільки я можу втратити те, що маю, я постійно відчуваю невідступне хвилювання щодо май­бутньої долі моєї власності. Я боюся злодіїв, економічних змін, революцій, хвороб, смерті, боюся кохання, свободи, розвитку, будь-яких змін, усього невідомого. Тому мене не полишає відчуття неспокою, я страждаю від хронічної іпохондрії, я стурбований станом здоров'я, а також тим, аби не втратити все, чим володію. І я стаю агресивним, суворим, недовірливим, відлюдним, мною керує потреба мати ще більше, аби почувати себе в більшій безпеці. Ібсен у «Пер Ґюнті» подав чудовий опис такої егоцентричної осо­би. Герой Ібсена цілковито поглинутий собою; у своєму без­межному егоїзмі він вважає, що є самим собою, оскільки є «сплетінням бажань». Наприкінці життя він дізнається, що власницька структура існування завадила йому стати са­мим собою, що він — пустоцвіт, людина, яка не відбулася, яка ніколи самою собою й не була.

Спосіб існування, орієнтований на буття, виключає можливість хвилювання і стривоженості, що породжені страхом втрати власності. Якщо я — це те, що я є (а не те, що я маю), ніхто не в змозі погрожувати моїй безпеці і моїй ідентичності. Центр мого єства міститься в мені самому; здатність бути і реалізувати властиві мені сили є складо­вою структури моєї вдачі, і ця здатність залежить лише від мене. Все це справедливо за умови природного плину життя і, звісно ж, не стосується таких непередбачуваних обставин, як раптова хвороба, нещастя чи інші суворі ви­пробування.

На противагу володінню, яке поступово зменшуєть­ся у міру використання тих речей, які становлять його основу, буття у міру його реалізації має тенденцію збіль­шуватися. (У Біблії цей парадокс символічно виражений в образі «неопалимої купини», яка горить, та не згорає.) Такі найважливіші потенції, як спроможність мислити, любити, здатність до художньої чи інтелектуальної твор­чості, отримуючи реалізацію, протягом життя людини зростають. Усе, що використовується, не марнується, і на­впаки — зникає без користі те, що ми намагаємося збе­регти. При існуванні за принципом буття єдина загроза моїй безпеці прихована в мені самому — це брак віри в життя, у свої творчі можливості, це тенденція до регресу, це властиві мені лінощі й готовність віддати іншим право керувати моєю долею. Однак не можна вважати, що всі ці остороги внутрішньо властиві буттю, тоді як небезпека втрати становить невід'ємну особливість володіння.

СОЛІДАРНІСТЬ — АНТАГОНІЗМ

Любити, захоплюватися, радіти, не намагаючись при цьому володіти об'єктом любові й захоплення, — на ці людські потенції звертав увагу Судзукі, порівнюючи зраз­ки англійської та японської поезії (див. І розділ). Справді, сучасній західній людині складно відчути задоволення, не пов'язане з бажанням володіти. Але воно аж ніяк нам не чуже. Приклад Судзукі з квіткою був би недоречним, якби перед очима подорожнього постала не квітка, а, скажімо, гора, або луки, або щось інше, що неможливо забрати з со­бою. Очевидно, багато людей, якщо не більшість, насправ­ді нездатні побачити гору; замість того аби споглядати її, вони вважають за доцільніше з'ясувати її назву, висоту а чи зійти на неї, що можна розуміти як одну з форм воло­діння. І лише небагато хто може насправді бачити гору і захоплюватися цим. Те ж саме можна сказати і про на­солоду музикою: купуючи запис, який людина вподобала, вона здійснює акт володіння цим музичним витвором. Ли­бонь, більшість людей, які отримують втіху від мистецтва, елементарно «споживають» його; і лише деяким особам властиво справді насолоджуватися музикою і мистецтвом, не відчуваючи ані найменшого імпульсу оволодіти ним.

Подеколи вираз обличчя людини видає щиру її ре­акцію на щось. Нещодавно я переглядав телефільм, де показували виступи дивовижних китайських акробатів і жонглерів. Камера під час зйомок циркової вистави часом фіксувала й аудиторію, щоб показати реакцію окремих лю­дей. У більшості з них були просвітлені обличчя — яскра­ва, витончена вистава зробила їх гарними і натхненними. Лише дехто здавався байдужим і відстороненим.

Ще один приклад прояву радості без бажання воло­діти — це наша реакція на малюків. Утім, я вбачаю тут левову частку самообману, оскільки показна любов до ді­тей може виявитись вигідною роллю, яка багатьом із нас дуже подобається. Але навіть якщо для таких сумнівів і є деякі підстави, я все ж переконаний, що щира, жива ре­акція на маленьких дітей зовсім не рідкість. Частково це можна пояснити тим, що наше ставлення до дітей і наше ставленням до підлітків та дорослих суттєво різняться між собою: більшість людей не бояться дітей і тому вільно ви­являють свою любов до них, що було б неможливо, якби на перешкоді стояв страх.

Міжособистісні стосунки можуть бути одним із найвлучніших взірців насолоди без намагання володіти тим, чим насолоджуєшся. Чоловік і жінка можуть отримувати радість від обопільного спілкування: кожному з них мо­жуть припасти до вподоби погляди, смаки, ідеї, темпера­мент чи в цілому особистість іншої людини. Лишень у тих, хто доконечно мусить мати те, що вподобав, така взаємна радість спілкування неодмінно супроводжується жадан­ням сексуального володіння. Для орієнтованих на буття спілкування з іншою людиною само по собі дає втіху і ра­дість, ба навіть якщо особа сексуально приваблива, зовсім не обов'язково, за виразом Теннісона, «зривати квіти», аби насолоджуватися.

Люди з установкою на володіння бажають влада­рювати над тими, кого вони люблять або ким захоплю­ються. Це спостерігається у взаєминах між батьками й дітьми, а також між друзями. Партнер не вдовольняється втіхою від спілкування з іншим, а ще й бажає зберегти того іншого для себе. Звідси й наші ревнощі, якщо хтось також хоче «володіти» нашим партнером. Кожен шукає собі друга (подругу), ніби потерпілий із затонулого кора­бля в розбурханому морі шукає зовні опертя для поря­тунку. Взаємини, побудовані переважно за принципом володіння, — важкі, обтяжливі, сповнені конфліктами і спалахами ревнощів.

Узагальнюючи, можна побачити, що при способі іс­нування за принципом володіння основу стосунків між індивідами становлять суперництво, антагонізм, страх. Антагонізм випливає із самої природи таких взаємин. Якщо фундамент моєї самосвідомості — володіння, оскіль­ки «я — це те, що я маю», то бажання мати супроводжує прагнення мати дедалі більше. Інакше кажучи, зажерли­вість — це природний наслідок орієнтації на володіння. Це може