Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

міркувань є твер­дження про взаємозалежність між характером пересічного індивіда та соціально-економічною структурою суспільства, до якого він належить. Взаємозв'язок індивідуальної психіч­ної сфери із соціально-економічною структурою я називаю соціальним характером (раніше, в 1932 році, я використав для позначення цього феномену вислів «лібідозна структура суспільства»). Соціально-економічні структури впливають на соціальний характер членів суспільства таким чином, що їм хочеться робити те, що вони мусять робити. У свою чергу, соціальний характер справляє вплив на соціоструктуру суспільства, діючи при цьому або як цемент, який на­дає їй ще більшої стабільності, або, за певних обставин, як динаміт, здатний будь якої миті підірвати її.

Соціальний характер і соціальна структура

Взаємовідносини між соціальним характером та соціоструктурою ніколи не бувають статичними, бо процес розвитку обох елементів безконечний. Зміна одного з чин­ників спричиняє зміну іншого. Чимало революціонерів вва­жають, що спочатку треба радикально змінити політичну та економічну структуру, а вже згодом, на наступному ета­пі, неодмінно зміниться і людська свідомість, отже, як буде створено нове суспільство, то майже автоматично виникне і нова Людина, Вони не розуміють, що нова еліта, мотиво­вана так само, як і попередня, прагнутиме відтворити умо­ви колишнього суспільства в нових соціально-економічних інституціях, що виникнуть у революційний період; що пере­мога революції обернеться її поразкою як революції, хоча, можливо, і не як історичної фази розвитку суспільства, що проклала шлях до нової соціально-економічної структури і зупинилася у своєму бурхливому розвитку. Хрестоматійни­ми прикладами є Французька революція і революція в Росії. Знаменно, що Ленін, який не визнавав, що вдача револю­ціонера може істотно вплинути на здійснення ним револю­ційних перетворень, рішуче змінив свою думку в останній рік життя, коли виразно побачив негативні риси характеру Сталіна, і тому рекомендував у заповіті не робити Сталіна його наступником.

Протилежну позицію посідають ті, хто запевняє, що спочатку треба змінити природу людини — її свідомість, цінності, характер, — а вже потім будувати справді люд­ське суспільство. Історія людства свідчить, що й вони помиляються. Зміни психіки людини завжди лишалися атрибутом приватної сфери і або приводили до створення вкрай обмежених оаз нової свідомості, або ж виявляли­ся неефективними, оскільки проповідь духовних ціннос­тей супроводжувалась на практиці реалізацією цінностей, прямо протилежних.

Соціальний характер і «релігійні» потреби

Соціальний характер має ще одну визначну функ­цію, крім функції задоволення потреб суспільства в пев­ному типі характеру і зумовлених цим характером потреб індивіда. Він покликаний задовольняти внутрішні, власти­ві людині, релігійні потреби. Слово «релігія» використову­ється тут не для позначення системи, що обов'язково має справу з поняттям Бога або з ідолами чи просто сприй­мається як релігія, а для позначення системи поглядів і дій, якої дотримується певна група людей і яка є схемою орієнтації для індивіда та об'єктом його поклоніння. У та­кому широкому значенні слова жодна культура минулого чи сьогодення, та, вочевидь, і майбутнього, не може роз­глядатися як така, що не містить у собі релігії.

Наведене визначення «релігії» не розкриває її спе­цифічного змісту. Люди можуть поклонятися тваринам, деревам, золотим чи кам'яним ідолам, невидимому Богу, святому або злісному вождю; вони можуть поклонятися своїм предкам, своєму народу, класу а чи партії, грошам або успіху. Їхня релігія може сприяти розвитку руйнівних сил або любові, пануванню або солідарності; вона здатна стимулювати до розвитку розум або паралізувати його. До такої системи люди можуть ставитися як до релігії і від­різняти її від усього світського або вони можуть вважати, що в них взагалі нема ніякої релігії і розглядати свою при­хильність до таких ніби цілком світських об'єктів, як вла­да, гроші чи успіх, тільки як устремління до всього прак­тичного й раціонального. І питання не в тому, релігія це чи ні, а в тому, яка це релігія, чи сприяє вона подальшому розвитку людини, реалізації її людських здібностей, чи пе­решкоджає цьому.

Кожна конкретна релігія, якщо вона справді моти­вує поведінку людини, являє собою не просто суму док­трин і вірувань; вона закорінена у специфічній структурі характеру індивіда і — оскільки вона є релігією групи — в соціальному характері. Таким чином, релігійні установки можуть вважатися складовою структури нашого характе­ру, бо ми — це те, чому ми віддані, а те, чому ми відда­ні, мотивує нашу поведінку. Однак часто індивід навіть не усвідомлює, що насправді є об'єктом його особистого поклоніння, і плутає свої «офіційні» уявлення та погля­ди зі справжньою, хоча й таємною релігією. Наприклад, людина поклоняється владі, але проповідує релігію лю­бові — в цьому випадку релігія влади є її таємною ре­лігією, тоді як її так звана офіційна релігія, приміром християнство, — це всього лищ ідеологія.

Релігійні потреби вкорінено в основних умовах іс­нування людського виду. Ми становимо такий самий біологічний вид, як шимпанзе, кінь чи ластівка. Кожен вид визначається специфічними анатомічними та фі­зіологічними ознаками. Я вважаю, що для людського виду, окрім існуючого загальноприйнятого визначення в термінах біології, слід давати визначення в термінах психології. У процесі біологічної еволюції тваринного сві­ту людський вид виникає на стику двох тенденцій роз­витку. Одна з них — дедалі менша детермінованість поведінки інстинктами (слово «інстинкт» вживається тут не в сучасному розумінні, яке виключає можливість навчання, а в розумінні органічного спонукання). Є чи­мало суперечливих поглядів на природу інстинктів, але всі визнають, що чим вище піднялася тварина сходами еволюції, тим меншою мірою її поведінка детермінова­на філогенетично запрограмованими інстинктами.

Процес безперервного зменшення детермінованос­ті поведінки інстинктами можна уявити як континуум, на початку якого перебувають еволюційно нижчі твари­ни, найбільшою мірою детерміновані інстинктами; ця детермінованість зменшується протягом еволюції і до­сягає певного рівня у ссавців; далі цей процес розвива­ється у приматів, але навіть тут ми виявляємо величез­ний розрив між нижчими і людиноподібними мавпами (це показали P. М. та А. В. Йеркси [115] у класичному дослідженні від 1929 p.)• У поведінці видів Ното детер­мінація інстинктами сягає мінімуму.

Іншою тенденцією еволюції тваринного світу є збіль­шення мозку, особливо неокортексу. І тут також еволю­цію можна уявити як континуум: з одного боку — нижчі тварини з найпримітивнішою нервовою системою і по­рівняно невеликою кількістю нейронів, з другого — Ното sapiens із великим мозком і складнішою його структурою, у першу чергу — структурою кори, яка втричі більша за кору головного мозку наших предків — приматів і містить справді фантастичне число міжнейронних зв'язків.

З урахуванням усіх цих відомостей людський рід можна визначити так: це примати, що виникли в той момент еволюції, коли детермінація поведінки інстинк­тами досягла мінімуму, а розвиток мозку — максимуму. Такого поєднання мінімальної детермінації інстинктами і максимального розвитку мозку у процесі еволюції тварин­ного світу раніше не траплялося, і з біологічного погляду воно являє