Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

РАДІСТЬ — ЗАДОВОЛЕННЯ

Життєва сила творить радість — так учив Мейстер Екхарт. Сучасний читач схильний, не вдаючись у деталі, сприйняти слово «радість» так, ніби Екхарт написав «за­доволення». Між тим ці поняття помітно різняться, що на­буває суттєвого значення при розгляді принципів буття й володіння. Зрозуміти цю відмінність зовсім нелегко, бо ми живемо у світі «безрадісних задоволень».

Що ж таке задоволення? Це слово вживається в різ­них значеннях, але в найбільш поширеному розумінні його слід визначити як задоволення якогось бажання, що не потребує зусиль (витрат життєвої сили). Таким задоволен­ням — і дуже сильним — може бути задоволення від успі­ху в товаристві або від виграшу в лотереї чи на перегонах; піднесений настрій, викликаний алкоголем чи наркотика­ми; стан трансу; звичайне сексуальне задоволення; задо­волення від смачної і щедрої їжі; насолода від реалізації са­дистських нахилів, жадоби вбивства і знищення живого.

Аби стати багатим чи знаменитим, звісно ж, слід проявити певну активність, тобто ділову чіпкість; одного походження тут замало. Досягнувши мети, людина відчу­ватиме «хвилювання» і «глибоке задоволення», адже вона досягла «найвищої точки», якогось «піку». Але якого піку? Може, піку збудження, задоволення, екстазу чи розбеще­ності? Подібного стану можна досягти під впливом при­страстей, які хоча й не чужі людині, але все ж патологічні, бо вони не призводять до справді адекватного вирішення людських проблем. Такі пристрасті не ведуть людину в на­прямку розвитку і вдосконалення, а навпаки, спричиняють її деградацію. Насолода радикальних гедоністів, вдоволен­ня дедалі нових бажань, розваги, пропоновані сучасним суспільством, — усе це тією чи іншою мірою збуджує, але не приносить радості. А брак радості змушує шукати що­раз нових, дедалі більш збуджуючих задоволень.

У цьому сенсі сучасне суспільство нагадує єврейську спільноту, якою вона була три тисячі років тому. Розкри­ваючи народові Ізраїлю сутність одного з найтяжчих його гріхів, Мойсей сказав: «За те, що не служив ти Господові, Богові своєму, у радості та в добрі серця, із рясноти всьо­го» (Повторення Закону, XXVIII, 47). Творча діяльність су­проводжується радістю. Це не «пікове переживання», яке виникає раптово і так само враз зникає, така радість яв­ляє собою емоційне «плато» — стан, супутній прояву най­важливіших людських здібностей. Радість — це не хвилин­не полум'я екстазу, це рівне палахкотіння буття.

Після того як було досягнуто піку задоволення, вини­кає почуття смутку — попри те, що ми відчували збуджен­ня, всередині нас не сталося жодних змін. Наші внутрішні сили не зросли. Просто відбулася спроба прорватися крізь нудьгу непродуктивної діяльності, на мить сконцентрувавши в єдиному пориві всю свою енергію, всі свої можливості, за винятком розуму й любові. Ми намагалися сягнути рівня надлюдини, так і не ставши людиною. Нібито й вдалося відчути миттєве торжество — аж тут враз надійшла черга гіркого суму: адже в людині не змінилося нічого. «Після злучення тварина сумна» («Post coitum animal triste est») — цей вислів стосується такого феномену, як секс без кохання, тобто досягнення «пікового переживання», граничного збудження, що хвилює і дарує насолоду, але раптом приходить неминуче розчарування, адже все скінчилося. У сексуальній сфері радість йюжлива лише тоді, коли фізична близькість є в той же час близькістю духовною, тобто любов'ю.

Можна передбачити, що радість посідатиме чільне місце в релігійних і філософських системах, які проголошують цінності буття. Буддизм, відкидаючи задоволення, стан нірвани розглядає як стан радості, що знаходить вияв у зображеннях і описах смерті Будди (я вельми вдячний покійному Д. Т. Судзукі, який вказав мені на це, звернувшись до відомого зображення смерті Будди).

Старий Заповіт і пізніша юдейська традиція застерігають від утіх, отримуваних людьми через вдоволення жадоби; а радість вважається тим станом, який має супроводжувати буття. Псалтир завершують п'ятнадцять псалмів, що становлять єдиний великий гімн радості, причому внутрішня динаміка псалмів передбачає страх і сум на початку, але радість і веселощі наприкінці[17]. Субота є днем радості, і радість переважатиме в настроях після пришестя Месії. У книгах пророків радість виражено в таких уривках: «Тоді дівчина тішитись буде в танку, і разом юнацтво та старші, — бо я оберну їхню жалобу на радість»[18] (Єремія, 31, 13) та «І ви в радості будете черпати воду зі спасенних джерел» (Ісайя, 12, 3). Бог називає Єрусалим «містом втіхи моєї» (Єремія, 49, 25).

Те ж саме підкреслюється і в Талмуді: «Радість, що випливає з міцви (виконання заповіді), — то єдиний шлях до духу святого» (Брахот, 31 а). Радощі вважаються на­стільки фундаментальною цінністю в талмудичному праві, що навіть тижнева жалоба по смерті найближчих родичів має бути перервана заради радісного святкування Суботи.

Хасидизм, заповідь якого «Служи Богу з радістю» було взято із псалмів, створив такий спосіб життя, де радість була одним із найсуттєвіших елементів. Смуток і пригні­чений дух вважалися ознакою духовних блукань, якщо не відвертим гріхом.

Навіть сама назва Євангелія — Благовіст — свідчить про центральну роль веселощів і радості у християнській традиції. У Новому Заповіті радість є плодом відмови від володіння, тоді як смуток супроводжує кожного, хто чіпля­ється за власність (див., наприклад, Євангеліє від Матвія, XIII, 44; XIX, 22). Ісус багато разів підкреслював, що ра­дість — це те почуття, яке супроводжує буття. В останній промові до апостолів Ісус так говорить про радість: «Це Я вам говорив, щоб радість Моя була у вас і щоб повна була ваша радість» (Євангеліє від Іоанна, XV, 11).

У вченні Мейстера Екхарта, як уже зазначалося, ра­дості також надається великого значення. Його слова — чи не найбільш прекрасне й поетичне вираження ідеї щодо творчої сили сміху й радості: «Коли Бог усміхається в душі і душа у відповідь усміхається Богу, тоді зароджуються образи Трійці. Гіперболізуючи, можна сказати, що коли батько усміхається синові, а син у відповідь усміхається батькові, то ця усмішка породжує втіху, ця втіха породжує радість, ця радість породжує любов, а любов породжує об­рази (Трійці), одним з яких є Святий Дух» [26, с. 245].

Спіноза у своїй антропологічній етичній системі та­кож відводить радості чільне місце. На його думку, радість супроводжує «перехід людини від меншої досконалості до більшої» ([103], 3, 2—3).

Твердження Спінози будуть повністю зрозумілими лише в тому випадку, якщо розглядати їх у контексті всі­єї його філософської системи. Щоб уникнути деградації, ми мусимо прагнути наблизитися «до зразка людського єства», а це означає, що ми маємо прагнути стати якомо­га вільнішими, розумнішими й активнішими. Ми мусимо стати тими, ким ми можемо бути. Це слід розуміти таким чином, що