Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

Наведені міркування з очевидністю демонструють, що людям властиві обидві тенденції: по-перше, тенденція мати (володіти), потужність якої зумовлена переважно біологічним чинником, інстинктом самозбереження; подруге, тенденція бути, віддавати, жертвувати собою, яка набуває сили у специфічних умовах людського існування завдяки внутрішньо властивій людині потребі в подолан­ні самотності через єднання з іншими. Оскільки обидва ці протилежні прагнення живуть у кожній людині, до­мінування якогось із них визначається типом соціальної структури, її цінностей і норм. Ті культури, що заохочують жадобу наживи, тобто принцип володіння, спираються на певні потенції людини, ті ж, що сприяють буттю і єд­нанню, — на інші. Ми повинні вирішити, яку з цих двох потенцій бажаємо культивувати, водночас розуміючи, що наше рішення значною мірою обумовлене соціоекономічною структурою певного суспільства, яка стимулює нас зробити певний вибір.

На підставі власних спостережень за груповою пове­дінкою людей я можу припустити, що дві крайні групи, які демонструють глибоко вкорінені і майже незмінні прин­ципи володіння й буття, становлять незначну меншість; у переважній більшості реально наявні обидві можливості, і від чинників оточення залежатиме, яка з них переважа­тиме.

Це припущення суперечить такій вельми пошире­ній психоаналітичній догмі, ніби навколишнє середовище викликає суттєві зміни в розвитку особистості, від наро­дження і в ранньому дитинстві, і надалі вже сформований характер майже не змінюється під впливом зовнішніх по­дій. Ця догма дістала визнання тому, що основні умови, в яких минає дитинство більшості людей, лишаються таки­ми ж і в пізніші періоди життя, оскільки в цілому соціальні умови не змінюються. Однак багато прикладів свідчать на користь того, що докорінні зміни оточення викликають іс­тотні зміни в поведінці людини, зокрема якщо негативні сили перестають діставати підтримку, а позитивні — під­тримуються і заохочуються.

Отже, повсякчасне і потужне прагнення людини до самовіддачі і самопожертви не мусить нас дивувати, якщо ми візьмемо до уваги умови існування людини. Більше дивує, що ця потреба з такою силою придушується, що вияв егоїзму в індустріальному суспільстві (як і в багатьох інших) стає правилом, а вияв солідарності — винятком. З друго­го боку, хоч як це не парадоксально, саме цей феномен зумовлений потребою в єднанні. Суспільство, засноване на здирництві, прибутку і власності, породжує характер, орієнтований на володіння, і як тільки цей тип починає домінувати утверджується в суспільстві, ніхто не бажає лишатися на узбіччі, тобто бути вигнанцем; аби уникнути такого ризику, кожен пристосовується до більшості, хоча єдине, що в нього є спільного з цією більшістю, — це вза­ємний антагонізм.

Внаслідок панування в нашому суспільстві егоїс­тичної орієнтації наші керманичі вважають, що вчинки людей можуть мотивуватися лише очікуванням матері­альних благ, тобто винагород і заохочень, і що заклики до солідарності та самопожертви не викличуть у людей жод­ного відгуку. Тому таю заклики звучать вкрай рідко (за винятком воєнного періоду), і ми не можемо спостерігати їхні ймовірні результати.

Лише цілковито інакша соціоекономічна структура та радикально відмінне від нинішнього бачення людського єства спроможні довести, що підкуп, обіцянки і всілякі по­дачки — не єдині і не найкращі способи впливу на людей.

VI. ІНШІ АСПЕКТИ ПРИНЦИПІВ ВОЛОДІННЯ ТА БУТТЯ

БЕЗПЕКА — НЕБЕЗПЕКА

Для більшості людей досить спокусливою є перспек­тива лишатися на тому самому місці, не просуватися впе­ред, регресувати, інакше кажучи, покладатися на те, що вже є, бо те, що ми маємо, нам відоме; ми можемо на ньо­го опертися, і це забезпечить нам відчуття безпеки. Ми остерігаємося зробити крок у невідоме, у невизначене і, відповідно, уникаємо цього; цей крок згодом може вияви­тися не ризикованим, але ми дізнаємось про це, коли здій­снимо його; але ж перед тим, як його зробимо, новизна, що на нас чекає, видається ризикованою і лякає нас. Лише старе і випробуване є безпечним або принаймні здається таким. Кожний новий крок приховує в собі небезпеку, і в цьому — одна з причин, чому люди так бояться свободи[16].

Зрозуміло, що на кожному життєвому етапі «старе і звичне» є щоразу іншим. Змалку ми володіли лиш власним тілом і груддю матері-годувальниці (які спочатку були для нас невіддільні). Потроху ми почали орієнтуватися у світі, намагаючись віднайти в ньому своє місце. Ми починаємо прагнути володіння: ми маємо матір, батька, братів чи сес­тер, іграшки; згодом набуваємо знань, здобуваємо роботу, соціальне становище, чоловіка чи дружину, дітей; навіть більше — у нас є щось на кшталт життя після життя, якщо ми придбали страховку і ділянку землі для поховання в майбутньому, а також склали заповіт.

А проте, попри всю безпеку, яку дає нам володіння, люди захоплюються тими, хто здатен побачити нове, хто торує новий шлях, хто має мужність рухатись уперед. У мі­фології такий спосіб існування символічно уособлює герой. Герой — це той, хто ризикує втратити те, що має: свою землю, родину, власність, але він рушає вперед, не без остраху, щоправда, та все ж долаючи його. В буддійській традиції Будда — це герой, який облишив усе своє майно і всю визначеність, закладену в теології індуїзму, касту і родину, і вирушив у життя, в якому жодна прив'язаність не обмежувала б його свободи. Авраам і Мойсей — подіб­ні герої юдейської традиції. Християнський герой — Ісус, який не мав нічого і — в уявленні тогочасного світу — був нічим, але діяв в ім'я любові до всіх людей, яка переповню­вала його. Давні греки оспівували світських героїв, метою яких були перемоги, плекання гонору, завоювання. Але і Геркулес, і Одіссей, подібно до релігійних героїв, ідуть упе­ред, не зупиняючись перед небезпекою, яка їм загрожує. Та й герої казок теж такі: кидають усе і вирушають назу­стріч невизначеності.

Нас захоплюють ці герої, бо в глибині душі ми б і самі воліли бути такими — якби змогли. Але ми всього боїмося і гадаємо, що самі ніколи так діяти не зможемо, що на це спроможні лише герої. І герої стають ідолами; ми відмов­ляємося на їхню користь від своєї спромоги діяти, а самі тупцюємо на місці — бо «ми не герої».

На перший погляд, тут ідеться про те, що бути геро­єм хоч і заманливо, але безглуздо, до того ж це суперечить власним інтересам. Однак це зовсім не так. Обережні, орі­єнтовані на володіння люди почуваються впевнено, проте насправді їхнє становище досить хистке. Такі люди залеж­ні від того, що мають: від грошей, престижу, від власного «Я», тобто від чогось такого, що перебуває поза ними. Що ж відбувається, якщо вони втрачають те,