Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

Втративши здатність діяти під впливом інстинктів, але володіючи самосвідомістю, розумом і уявою — новими властивостями, що переважають здатність до інструмен­тального мислення навіть найрозумніших приматів, — людські істоти, аби вижити, потребували системи оріснтації і об'єкта поклоніння.

Без мали нашого природного і соціального світу, що являла б собою структуровану і внутрішньо несуперечливу картину світу і нашого місця в ньому — без такої мали людські істоти розгубилися б і були б неспроможні цілеспря­мовано та послідовно діяти, оскільки без неї неможливо знайти відправну точку, яка дозволяє впорядковувати всі враження, приголомшливі для окремого індивіда. Світ стає осмисленим, і ми набуваємо впевненості, оскільки наші уявлення узгоджуються з тим, що нас оточує. І навіть оман­лива мала світу виконує свою психологічну функцію. Але ця мапа ніколи не буває цілком хибною, як не буває вона й абсолютно безпомильною. Однак для успішного обслуго­вування життєвих завдань вона завжди достатня, бо дає приблизне пояснення різноманітних феноменів. І допоки життєва практика вільна від протиріч та ірраціональності, така мапа справді здатна відбивати дійсність.

Знаменно, що не виявлено жодної культури, в якій не було б такої системи орієнтації; немає і таких індиві­дів, які б обходилися без неї. Люди можуть заперечувати, що в них є така всеохопна картина світу, і запевняти, що вони реагують на різноманітні явища і події відповідно до своїх суджень, а не до якоїсь системи. Але можна легко довести, що вони сприймають свій спосіб реагування як щось само собою зрозуміле і вважають, що судять про все з позиції здорового глузду, не усвідомлюючи, що всі їхні уявлення побудовані на загальноприйнятій системі по­глядів. І коли такі люди стикаються із судженнями, діа­метрально протилежними їхнім власним, вони називають їх «божевільними», «ірраціональними» або «наївними», тоді як свої судження вони вважають виключно «логічними». З особливою очевидністю глибока потреба в якійсь системі відліку проявляється у дітей. Використовуючи нечисленні доступні їм відомості, діти в певному віці створюють влас­ні досить винахідливі системи орієнтації.

Але однієї лише мали світу замало, щоб керуватися цим у житті; потрібна така мета, яка вказувала б, до чого прагнути. У тварин таких проблем нема. Ними керують інстинкти — вони дають їм і мапу світу, і цілі. Та, втратив­ши детермінацію поведінки інстинктами і володіючи моз­ком, який дозволяє нам обмірковувати найрізноманітніші напрямки, якими можна рухатися, ми потребуємо об'єкта спільного поклоніння, в якому було б утілено всі наші праг­нення і справжні, а не лише проголошувані, цінності. Він конче потрібний нам, щоб інтегрувати свої зусилля в пев­ному напрямку, вийти за межі свого ізольованого існуван­ня з усіма його сумнівами і непевністю, задовольнити наші потреби в осмисленні життя.

Соціоекономічна структура, структура характеру і релігійна структура взаємопов'язані і невіддільні одна від одної. Якщо релігійна система не відповідає домінуючому соціальному характеру і входить у конфлікт із соціальною життєвою практикою, то вона є лише ідеологією. У цьому випадку слід шукати приховану за нею справжню релігійну структуру, навіть якщо ми й не усвідомлюємо її існування, поки енергія, замкнена в релігійній структурі характеру індивіда, не спрацювала як динаміт і не підірвала певні соціоекономічні умови. Але оскільки завжди є індивідуаль­ні винятки з домінуючого соціального характеру, то зна­ходяться індивідуальні винятки і з домінуючого релігійного характеру. Саме вони і стають лідерами релігійних револю­цій та засновниками нових релігій.

«Релігійна» орієнтація як емпірична основа всіх «най­вищих» релігій у процесі їхнього розвитку найбільше спо­творювалася. Зрештою, не так уже й важливо, як інди­від усвідомлює та уявляє собі власну орієнтацію; він може бути «релігійним», але вперто це заперечувати, може бути «нерелігійним», але водночас вважати себе, скажімо, хрис­тиянином. У нас нема окремого слова для позначення ем­піричного змісту релігії без її концептуального та інституціонального аспектів. Тому я використовую лапки, щоб позначити «релігійне» як емпіричну суб'єктивну орієнта­цію, незалежно від тієї концептуальної структури, в якій виражено «релігійність» індивіда[22].

Чи можна вважати західний світ християнським?

Історичні книги свідчать, і більшість людей із цим погоджується, що християнізація Європи розпочалася в Римській імперії при Костянтині, а згодом, у VIII столітті, «Апостол Германців» Боніфацій та інші навернули до хрис­тиянства язичників Північної Європи. Та чи була Європа будь-коли по-справжньому християнізована?

Зазвичай на це питання відповідають ствердно, про­те глибший аналіз показує, що християнізація Європи зна­чною мірою була містифікацією і в кращому разі можна брати до уваги лише обмежену християнізацію між XII та XVI століттями; а протягом кількох віків до і після цього відбувалися переважно ідеологізація та більш-менш сер­йозне підкорення церкві, що не передбачає будь-яких змін у серці людини, тобто у структурі її характеру, за винятком нечисленних справді християнських рухів. Європа розпо­чала християнізацію протягом згадуваних чотирьох сто­літь. Церква намагалася нав'язати християнські принципи щодо відносин власності, ціноутворення, допомоги бідним. Виникло — переважно під впливом містицизму — багато напів,єретичних сект і лідерів, які вимагали повернення до засад Христа, і зокрема осуду власності. Вирішальну роль у цьому антиавторитарному гуманістичному русі відіграв містицизм, кульмінація якого знайшла відбиток у творчості Мейстера Екхарта, і не випадково серед проповідників та послідовників містичних рухів стали помітними жінки. Ба­гато християнських мислителів висловлювали ідею світової релігії, а чи просто недогматичного християнства; навіть ідея Бога Біблії була поставлена під сумнів. Цю лінію, роз­почату у XIII столітті, продовжували у своїх філософських роботах та в утопіях гуманісти Відродження, що виступали як з теологічних, так і не з теологічних позицій. Насправді між пізнім Середньовіччям («середньовічним Відроджен­ням») і власне Ренесансом немає чіткої межі. Для ілюстра­ції духу Високого (або, як ще кажуть, Пізнього) Відро­дження наведу узагальнену картину, яку надав Фредерік Б. Артц [4]: «Великі мислителі Середньовіччя дотримува­лися в соціальних питаннях думки, що перед лицем Бога всі люди рівні і навіть найостанніша людина безмежно цінна. Щодо економіки, то тут вони вчили, що робота має живити людську гідність, а не служити її приниженню, що нікого не можна змушувати діяти супроти власного блага і що заробітна плата й ціни мають бути встановлені за принципами справедливості. Щодо політики вони вва­жали, що держава має бути заснована за принципами мо­ралі; закон і здійснення правосуддя мають бути пройняті християнськими ідеями справедливості, що взаємовідно­сини між правителями та підлеглими мають будуватися на взаємних зобов'язаннях. Бог благословляє тих, хто ке­рує державою, власністю і родиною, тому таких слід усіляко використовувати для служіння божественним цілям. Нарешті, середньовічний ідеал передбачав сильну віру в те, що всі нації і народи є частиною одного великого спів­товариства. Гете говорив: „Вище за народи — людство“, а Едіт Кевелл у ніч перед стратою