Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
З погляду інститутів, ностальгія в Британії почалася майже одразу після Другої світової війни, коли міністр-лейборист Г’ю Далтон заснував «Національний земельний фонд», щоб скуповувати для держави об’єкти та будівлі «історичного й естетичного значення», а керувати ним мав Національний траст. За одне покоління майно Національного трасту — парки, замки, палаци та «зони надзвичайної природної краси» — стали визначними туристичними пам’ятками: у деяких із них і досі жили їхні первісні власники, які заповіли свої реліквії державі в обмін на значні податкові пільги.
Починаючи з 1950-х до кінця 1970-х років обнадійлива версія нещодавнього минулого знову і знову виринала у вигляді історичних фільмів та кінострічок про війну, а також історичного вбрання: прикметною рисою цієї тенденції було відродження едвардіанської моди, починаючи з тедді-боїв[620] до вусів і борід. Її апогеєм було ностальгійне та сором’язливо старомодне святкування срібного ювілею Королеви в 1977 році посеред вуличних вечірок, фотовиставок і загальнонаціональних спогадів про кращі минулі часи. Проте після тетчерівської революції 1980-х навіть цей елемент тяглості було втрачено. Упродовж того десятиліття та Британія — чи, точніше, та Англія, — яка, озираючись на сорокові, чи навіть на 1913 рік, могла грітися в теплих промінчиках визнання, майже зникла.
На її місці виникла країна, неспроможна побачити зв’язок із власним нещодавнім минулим, окрім як через ненавмисну іронію заперечення або ж знезаражену, розчленовану «спадщину». Вдалою ілюстрацією заперечення було непевне становище старого освітянського істеблішменту в Оксфорді та Кембриджі, який нова атмосфера егалітарного опортунізму, що панувала в часи уряду Блера, принизливо змушувала підкреслювати свою «антиелітність»; або ж абсурдна самозневага культурних закладів на кшталт лондонського Музею Вікторії та Альберта, що у 1990-х грайливо рекламував себе як «бомбезну кафешку — і музей поруч теж нівроку».
Що ж до історичної спадщини, то її за сприяння та підтримки нового урядового «Міністерства національної спадщини» цілком відверто перетворили на бізнес-пропозицію, «індустрію спадщини». Засноване консервативним урядом у 1992 році, але згідно з планами, розробленими ще за уряду лейбористів, нове міністерство пізніше увійшло до складу іншого, яке красномовно називалося «з питань культури, ЗМІ та спорту» в новому лейбористському уряді Тоні Блера. Таке всеохопне тло доволі важливе: спадщина не була політико-партійним проєктом. Минулим не зловживали і не експлуатували його; його дезінфікували та причепурили.
Ілюстрацією цього було, наприклад, місто Барнслі, розташоване в серці відпрацьованого вугільного басейну в Південному Йоркширі. Колись воно було важливим гірничим осередком, але в посттетчерівську добу змінилося до невпізнання. Його центральну частину випатрали, середину — розрили й замінили на крикливі пішохідні торговельні центри, оточені бетонними парковками. Залишилася тільки мерія та жменька сусідніх будинків, архітектурних пам’ятників муніципальної слави міста ХІХ століття, до яких туристів спрямовували дорожні знаки, оздоблені «під старовину». Тим часом місцеві книжкові крамниці тепер перепрофілювалися на продаж ностальгії за цими місцями його мешканцям (Барнслі не було складовою типового туристичного маршруту): чорно-білих світлин, гравюр і книжок із назвами на кшталт «Золоті роки Барнслі» чи «Спогади про старий Донкастер» (сусіднє місто) — нагадувань про нещодавно втрачений і вже наполовину забутий світ.
За декілька кілометрів від Барнслі, біля селища Оргрив, у 2001 році знімали фільм про «Битву біля Оргрива». Протистояння між шахтарями-страйкарями та поліцією в червні 1984 року було однією з найзапекліших та відчайдушних сутичок, які супроводжували тогорічне протистояння між Марґарет Тетчер і Національною спілкою гірників. Відтоді багато шахтарів були без роботи — дехто з них брав участь (за плату) в реконструкції тих подій, вбраний відповідно до того часу. Така «постановка» відомих битв була традиційним англійським дозвіллям. Але те, що до Оргрива ставились як до «спадщини», свідчило про те, що опрацьовувати історію стали швидше. Зрештою, перш ніж англійці зібралися, щоб відтворити Битву під Несбі — подію Громадянської війни, що відбулася південніше, на відстані, яку можна було проїхати за декілька годин, — минуло триста років. Водночас Оргрив відтворювали для телебачення лише через сімнадцять років після подій.
Місту Барнслі приділено значну увагу в книжці «Дорога на Віган-Пірс», у якій Джордж Орвелл незабутньо описав трагедію міжвоєнного безробіття серед британського промислового робітничого класу. Сімдесят років по тому в самому Вігані був не лише пірс (як відомо, Орвелл зауважував його відсутність), а й вказівник на найближчій трасі, який закликав подорожніх його відвідати. Поруч із очищеним каналом було побудовано музей «Якими ми були» та «Орвелл у Віган-Пірс» — звичайний сучасний паб, у якому продавали бургери і смажену картоплю. Страшні північні нетрі, описані Орвеллом, справді були стерті — не лише з поля зору, а й із пам’яті місцевих: у «Спогадах про Віган 1930‒1970 років», путівнику, який продавався в музеї, були вміщені симпатичні чорно-білі світлини скромних дівчат-продавчинь і чудернацьких забутих крамниць. Але про копанки та робітників, через чиє становище Орвелл і приїхав туди і через які Віган дістав свою сумнівну славу, не було ані слова.
Як до історичної спадщини ставилися не тільки до Півночі. У гончарському районі Західний Мідленд в Англії туристів і місцевих школярів заохочували дізнатися, як Джозая Веджвуд, кераміст XVIII століття, створював свої відомі вироби. Але вони б марно шукали свідчень про те, як жили робітники-гончарі або чому регіон прозвали «Чорним краєм» (Орвелл описував, що навіть сніг чорнів від диму, який вивергали сотні димоходів). І таких прикладів — як те, що було (або є) насправді, підміняли тим, як усе мало б бути — існували сотні.
Так, усі погоджувалися, що британські залізниці в тодішньому стані були національним соромом; але станом на 2000 рік Велика Британія мала більше парових залізниць і музеїв парових залізниць, ніж решта країн Європи, разом узятих: сто двадцять, з них дев’яносто одна — тільки в Англії. Більшість поїздів нікуди не їдуть, а тим, які ще на ходу, навіть вдається поєднати реальність і вигадку з якоюсь дивовижною безтурботністю: улітку відвідувачів Вест-Райдінга в Йоркширі запрошують проїхатися на «паротязі Томасі» за маршрутом Кітлі — Геворт і відвідати будинок Бронте.
Тож у тогочасній Англії історія та вигадка органічно переплітаються. Промисловість, бідність і класові конфлікти офіційно забули та закатали в асфальт. Глибокі суспільні контрасти заперечуються або розмиваються. І навіть зовсім нещодавнє і суперечливе минуле доступне лише в ностальгійному бутафорному відтворенні. Ця цензура пам’яті всієї країни була знаковим досягненням нової політичної еліти країни. Виїжджаючи на здобутках місіс Тетчер, нові лейбористи успішно розправилися з минулим; а процвітаюча англійська індустрія спадщини радо замінила його на «Минуле».
Здатність англійців вирощувати та плекати Сад забуття, з любов’ю
