Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Наприклад, у Східній Європі комуністичні режими після 1948 року загалом не дуже прихильно ставилися до систем загального добробуту: у них не було такої потреби, оскільки вони мали змогу перерозподіляти ресурси силою, не витрачаючи при цьому мізерних державних коштів на послуги для громадян. На селян, приміром, соціальне страхування та пенсійне забезпечення часто не розповсюджувалося з політичних міркувань. У Західній Європі лише шість країн — Бельгія, Італія, Норвегія, Австрія, Федеративна Республіка Німеччина та Велика Британія — запровадили обов’язкові виплати для всіх безробітних, починаючи з 1945 року. Системи добровільних пільг існували в Нідерландах до 1949 року, у Франції — до 1967-го, у Швейцарії — до середини 1970-х років. У католицькій Європі давня традиція місцевої та громадської підтримки у випадку безробіття, ймовірно, перешкоджала розвитку національних систем страхування, бо зменшувала в них потребу. У країнах, де міжвоєнне безробіття було особливо болючим, — у Сполученому Королівстві чи Бельгії — витрати на добробут були частково продиктовані бажанням втримати повну або майже повну зайнятість. Там, де це не мало такого суттєвого значення, — наприклад, у Франції чи Італії — розподіл пріоритетів дещо відрізнявся.
Хоча Швеція та Норвегія (але не Данія) перебували в авангарді надання соціальної підтримки широкого спектра, а в Західній Німеччині зберігалися системи добробуту, запроваджені попередніми режимами (зокрема програми нацистської доби, спрямовані на збільшення народжуваності), саме в Британії влада доклала найамбітніших зусиль, щоб з нуля побудувати справжню «державу добробуту». Частково це відображало особливу позицію британської Лейбористської партії, яка здобула беззаперечну перемогу на виборах у липні 1945 року та, на відміну від урядів більшості інших європейських держав, мала змогу законодавчо втілювати всю свою виборчу програму, не зазнаючи обмежень з боку партнерів по коаліції. З іншого боку, британський підхід сягав і зовсім інших джерел британського реформаторства.
Соціальне законодавство в післявоєнній Британії спиралося на заслужено відомий звіт сера Вільяма Беверіджа, який був оприлюднений під час війни в листопаді 1942 року й одразу став бестселером[43]. Беверідж народився в 1879 році в родині британського судді в колоніальній Індії, а його смаки та цілі формувалися в колі великих лібералів-реформаторів едвардіанської Британії. Його звіт був водночас обвинувальним вироком соціальній несправедливості британського суспільства довоєнного зразка та політичним дороговказом для радикальної реформи після завершення війни. Навіть партія консерваторів не наважалася суперечити його ключовим рекомендаціям. Цей документ став моральною основою для найпопулярніших та найбільш життєствердних складових післявоєнної програми лейбористів.
Беверідж висунув чотири припущення щодо післявоєнної соціальної системи, і всі вони мали стати частиною британської політики щодо наступного покоління: ішлося про державну систему охорони здоров’я, адекватну державну пенсію, допомогу на сім’ю та майже повну зайнятість. Останній пункт не був елементом соціальної допомоги як такої, однак на нього спиралися всі інші: його наявність свідчила про те, що для здорової дорослої людини в післявоєнній Британії мати оплачувану роботу на повний день повинно було стати звичайною, нормальною ситуацією. Якби так і було, держава змогла б щедро дотувати страхування на випадок безробіття, пенсію, допомогу на сім’ю, медичні й інші послуги, оскільки ті оплачувалися б з податку на заробітну плату, а також шляхом прогресивного оподаткування зайнятого населення загалом.
Наслідки були суттєві. Жінки, які не працювали і не мали приватного медичного страхування, уперше отримали підтримку від держави. Приниження та соціальна залежність від Закону про бідних чи «перевірки на бідність» залишилися в минулому: у тому рідкісному (як очікувалося) випадку, коли громадянин держави добробуту міг потребувати державної підтримки, він чи вона мав би на неї законні права. Медичні та стоматологічні послуги надавали в державних кабінетах безкоштовно, право на пенсію мали всі, було запроваджено допомогу на сім’ю (п’ять шилінгів на тиждень на другу дитину та всіх наступних). Головний парламентський Білль, який законодавчо закріплював ці положення, одержав схвалення Його Величності в листопаді 1946 року, а Акт про державне медичне забезпечення — основа британської соціальної системи — був ухвалений як закон 5 липня 1948 року.
Британська держава добробуту стала водночас завершенням попереднього циклу реформ, які сягали ще часів «фабричного законодавства» середини ХІХ століття, і справді кардинальним нововведенням. Різниця між Британією, описаною в книжці Джорджа Орвелла «Дорога на Віган-Пірс» (вийшла друком у 1937 році)[44] та Британією в час, коли прем’єр-міністр від консерваторів Гарольд Макміллан відповів провокатору[45] відомою фразою («Вам ніколи не було так добре»), — це заслуга державної системи охорони здоров’я й заходів із безпеки, підтримки доходу та зайнятості, які були запроваджені разом із нею. Сьогодні, озираючись у минуле на прорахунки перших післявоєнних реформаторів, дуже легко применшити чи навіть не визнавати їхніх досягнень. Через декілька років багато всеохопних положень системи охорони здоров’я стали непосильно дорогими; якість надаваних послуг перестали стабільно підтримувати на належному рівні; і з часом стало зрозуміло, що деякі з основоположних кількісних припущень — зокрема оптимістичні прогнози щодо постійної повної зайнятості — були щонайменше недалекоглядними. Але будь-хто, хто виріс (як і автор цих рядків) у післявоєнній Британії, мав чимало підстав бути вдячним державі добробуту.
Те саме стосувалося й усього післявоєнного покоління на всьому європейському континенті, хоча ніде за межами Британії не було спроби запровадити загальну соціальну допомогу з таким розмахом і всю одразу. Наслідками появи соціальних держав стало те, що європейці більше та (майже всюди) поживніше харчувалися, жили довше і щасливіше, мали кращі оселі та одяг, ніж будь-коли до того. Та, найголовніше, вони були більш захищені. Не випадково, що більшість європейців, коли їх запитують їхню думку про державні послуги, майже завжди спершу говорять про мережу страхування та пенсій, якою їх забезпечила післявоєнна держава. Навіть у Швейцарії, країні з найменшою кількістю видів соціальної допомоги за європейськими стандартами добробуту, Федеральний акт страхування літніх та вцілілих, ухвалений у грудні 1948 року, більшість громадян вважають одним з найважливіших досягнень їхньої країни.
Держава добробуту коштувала недешево. Її вартість була дуже відтчутною для країн, які ще не до кінця оклигали від кризи 1930-х років та воєнної руйнації. Франція, яка витрачала лише 5% свого ВВП на соціальні послуги в 1938 році, у 1949-му закладала 8,2%, що означало збільшення на 64% в реальних цифрах. У Британії станом
