Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
Як і литовські дипломати, білоруські діячі з Польщі та з Білоруської РСР також заявляли про свої претензії на місто. Німецько-радянський поділ 1939 р. передав Сталіну всі території міжвоєнної Польщі з білоруськомовним населенням. Це віталося, принаймні спочатку, багатьма білоруськими діячами, які претендували на вираження інтересів тримільйонної білоруської спільноти в Польщі. Зокрема, вони були переконані в тому, що радянська експансія приєднає Вільно до збільшеної Білоруської РСР. Це була не просто підміна дійсного бажаним, спричинена їхнім баченням Білорусі як наступниці Великого князівства Литовського, досвідом польської опозиції білоруській культурі та прив'язаністю до Вільна. Білоруських лідерів з міжвоєнної Польщі утверджували в цьому переконанні білоруські комуністи з радянського боку, які й самі очікували, що Вільно буде включено до Білоруської РСР. Адже Комінтерн визначив «Західну Білорусь» як територію, що охоплювала Вільно та територію навколо нього. Окрім того, від часів ЛитБіл РСР зі столицею у Вільні минуло лише двадцять років.
Приготування до радянської окупації Вільна у вересні 1939 р. свідчили про плани включити місто до радянської Білорусі. Іван Клімов, голова радянської адміністрації в Західній Білорусі, на початку вересня отримав повноваження проголосити Вільно столицею Західнобілоруської Радянської Соціалістичної Республіки. На з'їзді 15 вересня білоруський НКВС трактував Вільно як частину колишніх польських територій, які мали бути приєднані до Білоруської РСР. У самому Віденському регіоні білоруські, єврейські та польські комуністичні діячі сприяли радянській окупації 17 вересня й руйнуванню польських державних інституцій. Коли ж 19 вересня радянські війська досягли Вільна, плани щодо міста почали втілюватись у життя. Радянська окупаційна влада використовувала білоруську мову для пропаганди. Газети, що видавались за радянські кошти, виправдовували білоруські історичні вимоги щодо Вільна й наголошували на білоруському характері Великого князівства Литовського. 23 вересня на з'їзді провідних білоруських діячів Клімов оголосив, що Вільно буде приєднане до радянської Білорусі[134]. Це послання було схвально сприйняте громадою, глибоко відданою ідеї білоруського Вільна. Про те, що й Вільно, й Білорусь будуть ще й радянськими, напевно, забули в ейфорії.
Серед тих, хто вірив у такі ідеї, був Антон Луцкевич, організатор недовговічної білоруської республіки 1918 р. та провідний білоруський діяч міжвоєнної Польщі. І визначні особисті досягнення Луцкевича, і його безперервні політичні провали — все було пов'язане з Вільном. Тут він почав свою політичну кар'єру як демократичний, патріотичний соціаліст; допоміг заснувати та редагувати першу легальну білоруську газету напередодні Першої світової війни; очолив Національну Раду, яка 1918 року проголосила білоруську незалежність; протестував проти польського захоплення білоруської території після 1921 р.; викладав у білоруському університеті (поки його не звільнило польське керівництво); очолював білоруських освітян (поки не був заарештований польською владою); протягом майже 20 років керував Білоруським музеєм; закінчив перший сучасний переклад Нового Заповіту білоруською мовою. Цей давній прихильник оновленого Великого князівства Литовського й перекладач Біблії був неймовірно незадоволений двома десятиліттями польського панування і був готовий повірити, що радянська Білорусь і радянське Вільно стануть належним відшкодуванням за історичні поневіряння його народу[135].
Наприкінці ж вересня 1939 р. Сталін вирішив подарувати Вільно Литві й розташувати на литовській території військові бази. Луцкевич та інші білоруські лідери у Вільні, які вірили в те, що саме вони отримають місто, опинились натомість за гратами. Луцкевич помер у радянському ув'язненні. Білоруси стали першими і забутими жертвами сталінського рішення подарувати Вільно Литві. Окрім арештів і смертей провідних діячів, відмова задовольнити білоруські наміри щодо Вільна серйозно ускладнила білоруську справу. По-перше, це означало, що білоруськомовне населення, яке мешкало навколо Вільна в межах Литви (а невдовзі — Литовської РСР), було на той момент втрачене для білоруської національної ідеї. По-друге, включення Вільна до складу Литви (а згодом — Литовської РСР) підтвердило загальне переконання, що саме Литва, а не Білорусь, була спадкоємицею Великого князівства Литовського. Злиття старого політоніма з новим етнонімом («Литва») унеможливило небілорусам побачити зв'язок між модерною Білоруссю та ранньомодерним Великим князівством Литовським. Білоруські комуністи, які прибули до Вільна у вересні 1939 р. з великими сподіваннями, також були розчаровані. Як і уніатські священики XIX ст., вони провели час у місті своїх мрій, збираючи архівні документи Великого князівства Литовського. Змушені залишити його, коли Сталін віддав місто Литві, вони забрали з собою до Мінська документи, вкрадені з віленських архівів[136].
1 жовтня 1939 р. литовський міністр закордонних справ Юозас Урбшис дізнався, що ціною за Вільно було розміщення в Литві радянських військ і що нацистсько-радянський договір 28 вересня перемістив Литву в радянську сферу впливу. 2 жовтня литовський уряд демобілізував свою армію. 10 жовтня 1939 р., дев'ятнадцять років і один день після того, як війська Желіговського зайняли Вільно для Польщі, Урбшис підписав договір із Радянським Союзом, який передавав місто Литві. Ціною за Вільно та інші колишні польські території (7 122 кв. км, 457 тис. населення) став дозвіл на перебування в Литві 20 тис. радянських солдатів[137]. Литовські лідери та литовці загалом із радістю сприйняли звістку про приєднання міста, щиро виявляючи свої прорадянські настрої. Страх перед радянською владою пом'якшувався вірою в те, що незалежно від підсумків війни Москва збереже Вільно для Литви. Литовці вважали, що прихід радянської влади обірве зв'язок між містом і Польщею, уможлививши в такий спосіб литовізацію регіону[138]. Як побачимо далі, ці начебто дивні передбачення, що базувались на страхові перед польською, а не російською культурою, виявились досить слушними. Хоча сьогодні це й здасться нам незвичним, чимало литовських інтелектуалів до певної міри навіть симпатизували радянському режимові. Прикладом цього був Міколас Рьомеріс, видатний литовський правник, який записав у своєму щоденнику: «Я сам мав значні радянські симпатії до того, як зустрівся з ними, і в будь-якому випадку з двох можливостей віддавав перевагу радянській революції перед гітлерівським націонал-соціалізмом»[139].
Таким чином, винятковий збіг радянських і литовських інтересів на деякий час передав Вільно незалежній Литві. Місцеві білоруси, які протестували проти цього, були депортовані з іще незалежної Литви радянським НКВС; литовська влада заявила польському урядові у вигнанні, що впродовж міжвоєнного періоду місто формально залишалось литовським[140]. Демографічні реалії заперечити було важче. Коли литовські солдати входили до Вільна 28 жовтня 1939 р., вони були вражені, побачивши «замість принцеси з їхніх казок незнайомі вулиці чужого міста, мешканці якого розмовляли незрозумілою мовою»[141]. Такий досвід лише підтвердив переконання інтелектуалів, що польськомовні мешканці були «полонізованими литовцями», яких треба злитовізувати. Саме це і стало інтелектуальним підгрунтям литовської політики. Як висловлювався адміністратор Вільна й прем'єр-міністр Антанас Меркис, метою було «зробити так, щоб кожен думав, як литовець», а також «вичистити іноземний елемент із території Вільна»[142]. Полякам і євреям, навіть народженим
