Країна Моксель, або Московія. Книга 3 - Володимир Броніславович Бєлінський

Як бачимо, наміри московитів були серйозними, далекосяжними.

Саме з часів Петра І здобула своє нове втілення політика світового розбою, вже під гаслом «збирання землі слов’янської». Хоча слід зауважити, що за часів Петра І ще навіть не всі «землі руські» були «об’єднані» його «царською владою». Що потрапляло під руку, те й загрібали.

Однак Константинополь, після підкорення Києва, був першочерговою, «блакитною мрією» московитів. Саме там були витоки того православ’я, після поглинання яких Москва могла здобути титул «третього Риму». Успадкувати титул «третього» можна було тільки поглинувши або знищивши «другий». Ось чому Османська імперія, яка й надалі дозволила існувати «другому Римові», стала разом з ним на довгі роки ворогом Московії. Вони вибивали з–під московитів, їхньої церкви і їхнього «Царя» головну ідеологічну опору брехливої світової «величі».

Але вернімося в степи Молдавії.

Відсвяткувавши 27 червня 1711 року зі своїми гвардійськими полками дворічний ювілей Полтавської перемоги і випивши улюбленого мадярського вина, Петро І того ж дня відправив свою кінноту, близько 7 тисяч щабель, під командуванням генерала Рене на здобуття дунайського міста Бреїли, де турецька армія, що рухалася московитам назустріч, зосередила всі свої припаси. Генералу Рене належало їх захопити або, в крайньому разі, спалити.

«…А через три дні піхота (московська. — В. Б.) переправилася через Прут і вирушила на південь, вниз західним берегом, трьома колонами. Першу вів генерал Янус, другу — цар, третю — Рєпнін» [80, с. 412].

8 липня 1711 року авангардні частини генерала Януса зустріли турецькі війська і під їхнім вогнем, зазнаючи втрат, відступили до царської колони.

Хочу нагадати читачам, що під час цього воєнного походу велися військові журнали, де реєструвалися накази, події, аналіз та оцінка стану військ, своїх і ворожих, ведення розвідки та бойових операцій тощо. Цілком зрозуміло, що журнал вели офіцери штабу генерал–фельдмаршала Б. П. Шереметева. За наявними даними, багато генералів одночасно вели власні щоденники. Характерно, що після принизливого розгрому царської армії 8–12 липня 1711 року і після відходу, тобто капітуляції, за річку Дністер 1 серпня 1711 року Петро І особисто відредагував і власноруч переписав усе, що вважав за потрібне. Документи, які неможливо було виправити і які принижували та ганьбили особисто Петра І і його державу, були просто вилучені і знищені. Навіть матеріали «Листів і паперів імператора Петра Великого» за 1711 рік свідчать про це. У них чітко засвідчено про редагування Петром І усього матеріалу, про його власноручні записи, а вилучений і знищений матеріал позначено так: «Указ не знайдено», «Документ не знайдено», «Лист П. П. Шафірова до Царя не знайдено» і т. ін.

Після викладу теми ми зрозуміємо, чому їх «не знайдено», тобто знищено.

Отже, що ж відбувалося далі з Петром І та його армією?

«Термінові накази царя Рєпніну швидше підвести третю колону на підмогу двом першим залишалися марними. Солдати Рєпніна були затиснуті татарською кіннотою в Станілештах і не могли рушити вперед… Цар, стривожений відсутністю корпусу Рєпніна (прийняв рішення. — В. Б.)… відступати у бік Станілешт, до дивізій Рєпніна. Відступ почався вночі і тривав увесь наступний ранок. Це був жахливий перехід. Турки йшли по п’ятах і невпинно атакували російський ар’єргард. Татарські загони галопом проносилися взад–вперед поміж возами обозу, і майже весь він із залишками загинув. Виснажена (московська. — В. Б.) піхота страждала від спраги… Турецька піхота… повністю (оточила) російський табір. Подійшла турецька артилерія — гармати розгорнули широким півколом так, що до ночі на російський табір дивилися дулами триста гармат. Тисячі татарських вершників… стерегли протилежний берег. Втікати було нікуди…

Солдати так змучились від голоду та спеки, що частина з них вже не могла битися. Навіть воду з річки було непросто дістати: послані по неї солдати потрапляли під густий вогонь…

Посеред табору вирили неглибоку яму, де сховали Катерину (дружину Петра І. — В. Б.) з жінками її супроводу. Ця схованка, оточена возами і загороджена від сонця накриттям, була жалюгідним захистом від турецьких ядер…

Вранці напевно почнеться наступ, і тоді—кінець. Його, російського (московского. — В. Б.) царя, полтавського переможця, розіб’ють і, напевне, у клітці протягнуть вулицями Константинополя… в якусь мить цар спитав Некулче (молдаванина. — В. Б.)… чи не може він провести їх з Катериною до мадярського кордону. Той відмовився… вся Молдавія вже кишить татарською кіннотою… висловлювалася думка, що цар просто злякався» [80, с. 414–416].

Знаєте, що зробив Петро І?

Послухаймо Федора Івановича Соймонова, сучасника царя: «…в генеральну баталію Царська Величність вступати не звелів… Повелів… поставити серед шанців білий прапор…»[81, с. 572].

Білий прапор означав капітуляцію.

Однак ані в Петрових щоденниках, ані в подальшому викладі російської історії ви подібного зізнання не знайдете. У Московії робити такі зізнання не прийнято й досі. Тепер читачі розуміють, чому щоденникові записи Прутського походу 1711 року були переписані Петром І власноруч або ним же особисто знищені. Потрібно було прикрасити й облагородити «полтавського переможця». Адже на цьому принизливому тлі Прутської капітуляції і сама «полтавська армія», і «полтавський переможець» сприймалися зовсім в іншому світлі. Розгром є розгром!

Це не єдина причина фальсифікації Прутського походу. Існує ще один аспект цієї принизливої для московитів трагедії. Зрозуміло, що капітуляцію московської армії повинні були підписати головнокомандувачі армій: турецької — візир Баталджі–паша і московської — Петро І.

До речі, для безпеки підписання Акта капітуляції у ніч на 12 липня між оточеним табором московитів і шатром візира було вишикувано суцільний коридор з турецької гвардії. Тобто, хоча переговори зі ставкою візира вів віце–канцлер Петро Петрович Шафіров, але підписувати договір у шатрі візира повинен був особисто Петро І. Безсумнівно, саме так воно й було. Не для Шафірова був вишикуваний коридор з турецької гвардії.

Російська історіографія подає факт підписання прутської капітуляції як договір про укладення миру. Проте мирний договір між Московією та Османською імперією був укладений в Адріанополі тільки 1713 року.

Зверніть увагу: і в договорах, і в самому Прутському поході 1711 року Московію ще величали Московією, а її народ — московитами. Турки і після крадіжки московитами назви «Російська імперія» в 1721 році ще майже 20 років не визнавали за Московією цього імені. Як і більшість країн Європи. Але це — інша тема для розмови.

Московська історіографія подає підписання Акта у капітуляції армії Петра І як звичайний мирний договір. Мовляв, ми підкинули туркам колосального хабаря, і вони, злакомившись на нього, підписали звичайний мирний договір між воюючими сторонами. Що, зрозуміло, звичайна