Країна Моксель, або Московія. Книга 3 - Володимир Броніславович Бєлінський

Цілком зрозуміло, що про дії турецької артилерії Петро І мовчить узагалі. Однак якщо турецька артилерія, а це, зі слів Петра І, «триста гармат», зробила по військах оточених московитів всього–на–всього кілька пострілів, то цілком зрозуміло, що і московитів «дуже багато побили». Практично знищили всіх, бо оточені московити не менш «густо стояли».

Ось чому головнокомандувач турецької армії Баталджі–паша після потужного удару своєї артилерії дав команду припинити обстріл оточених. Адже він розумів: після ще трьох–чотирьох пострілів ні з ким буде вести мову про капітуляцію. Та й московити викинули білий прапор. Але про те Петро І вперто мовчить.

І наостанок нагадаю читачам: якщо турки і кримські татари проявили певне благородство стосовно переможеного і приниженого московського царя, то не такий був московит Петро І. Він ніколи шляхетністю не відзначався. Це був звичайний варвар. М’ясник. Послухайте його повеління своїм генералам, які покидали, згідно з домовленістю про капітуляцію, територію України:

«Білу Церкву розорити… Немирів (спалити), а з Полонного гарнізон вивести… І котрі міста і місцевості написані у вічному мирі з поляками («Вічний мир» між Московією та Польщею від 1686 року. — В. Б.), щоб були порожніми, ті спалити і розорити…»[79, с. 56].

З волі московського царя вся Правобережна Україна мала бути випаленою і розореною. Ні в чому не винний український люд підлягав або знищенню, або висилці в московську глушину, зобов’язаний, як майбутнє «гарматне м’ясо», «не тільки воювати, а й останню краплю крові проливати». І, як розуміють читачі, не за інтереси українського народу, а за інтереси Московського улуса Золотої Орди.

Ось такий він — «старший братан» — великорос ще з часів 1711 року. Не забуваймо про це!

І щоб закінчити розмову про Прутський похід Петра І, хочу сказати кілька слів про умови московської капітуляції. Звичайно, оригіналу того документа московська влада нікому не показує. Заховала свою ганьбу в глибокі тайники. Навіть у «Листах і паперах… Петра Великого» є два варіанти тієї капітуляції. Мовляв, один варіант запропонували турки, а другий — Петро І. Він навіть написаний рукою московського царя. Саме про ці спритні хитрощі і йтиметься далі.

Сподіваюся, всі розуміють, що вести мову про московський варіант капітуляції — несерйозно. Я вже говорив, що цар Петро І «готовий був на будь–які умови, крім рабства». Тому, звичайно ж, диктувати умови капітуляції не міг. Адже життя самого московського царя та недобитків його «полтавської армії» повністю залежало від 3–4 пострілів турецької артилерії.

Так–от, згідно з турецькими умовами, капітулюючи, Петро І зобов’язався на таке (наводжу тільки деякі умови):

1. «У польські справи його царська величність втручатися (припиняє. — В. Б.)… і козаків та запорожців… турбувати і в їхні (землі. — В. Б.) вступати не зволить і від країни їхньої руку віднімає.

2…. Віддати Азов… з належними до нього землями, а Таганрог, Кам’яний Затон і в гирлі Самари Нова фортеця зовсім розорені, і гармати, що в Кам’яному Затоні розташовані, зі всією амуніцією моєю превисокій Порті були би віддані» [78, с. 584–586].

Не будемо нагадувати про інші принизливі зобов’язання Петра І. Адже ми ніколи, поки не буде зруйнована Московська імперія, не побачимо ні тексту договору про капітуляцію московської армії в 1711 році, ні останньої Клятвеної (Шертної) грамоти, підписаної московським князем Петром І кримському ханові Давлет–Гірею. Саме князем, бо кримські хани ніколи не визнавали за московитами титул царя.

* * *

А далі поведемо мову про загадкові події, які розгорталися в наступні роки після Прутського походу навколо Криму, а особливо — його архівів.

Отже, з абсолютно невідомої причини в 1736 році армія московитів чисельністю 70 тисяч солдатів (разом із корпусом українських козаків) під командуванням генерал–фельдмаршала Мініха вирушила з району теперішнього містечка Царичанка Дніпропетровської області і до 17 травня 1736 року підійшла до Перекопу. Не будемо описувати умови переходу армії Мініха до Перекопу. Вони важкі, навіть жахливі. Татарська кіннота постійно висіла на флангах армії, тому військам довелося рухатися «похідним квадратом», під прикриттям возів. Становище рятували полки українських козаків, які вискакували з‑за возів і на деякий час відганяли татар.

Від Царичанки до Перекопу армія Мініха рухалася з 1–го до 17 травня, долаючи за добу 23–25 кілометрів шляху.

Не дивуйтеся, шановні читачі, що я так докладно розповідаю про кримський похід московської армії, який, здавалось би, нічого спільного з Прутським походом Петра І не має. Як побачите далі, все, про що я вестиму мову, є наслідком саме Петрового походу. Ланками єдиного ланцюга подій.

Війська Мініха взяли Перекоп 20 травня 1736 року, після чого армія генерал–фельдмаршала рушила далі в Крим. Цікаво відзначити, що Мініх був розумним і грамотним — як людиною, так і полководцем. Він із самого початку бачив явне безглуздя походу. Однак, незважаючи на жертви, продовжував рух до столиці Кримського ханства. Навіть попри заперечення окремих генералів. Ніхто не знав основної мети походу! Російська історіографія ніколи не говорила про мету і завдання Кримського походу 1736 року. Як і походу 1737 року.

І ми б ніколи не довідалися про головну мету воєнного походу 1736 року московської армії в Крим — настільки серйозно було засекречене завдання. Але, як завжди трапляється в подібних випадках, залишився слід. Дуже тоненька ниточка дала можливість вийти на приховану московитами таємницю.

Після взяття Перекопу генерал–фельдмаршал Мініх відправив до Санкт–Петербурга, до імператриці Анни Іоанівни гінця з донесенням (таємним пакетом). Цілком зрозуміло, що ці двоє — Анна Іоанівна та Бурхард Христоф Мініх — знали про головну мету воєнного походу. Можливо, про неї знали в імперії у ті часи ще кілька осіб. Десь так троє–п’ятеро. Не більше! Проте чорнову роботу виконували, хоча й віддані, але необізнані канцеляристи. І ось на чорновому «Договорі» Прутського походу Петра І, серед особистих «Листів і паперів імператора Петра Великого» з’являється дуже недоречний запис: «З цього відіслана копія в таємну експедицію червня 17 дня 1736 року». Зверніть увагу, саме з Петрової фальшивки роблять копію і відправляють її 17 червня 1736 року «в таємну експедицію». А оскільки 17 червня 1736 року «таємна експедиція», пов’язана зі справами Петра І, відбувалася тільки в Криму, то цілком очевидно, куди було відправлено фальшивку московського царя.

Цілком резонно може виникнути запитання: навіщо сфальсифікований документ відправили в Крим у червні 1736 року?

Сподіваюся, ні в кого не виникне сумніву, що відповідь може бути лише одна: