Країна Моксель, або Московія. Книга 3 - Володимир Броніславович Бєлінський

ВОЛОДИМИР БІЛІНСЬКИЙ

КРАЇНА

МОКСЕЛЬ,

або МОСКОВІЯ

Історичне дослідження

Книга третя

Київ

Видавництво імені Олени Теліги

Обкладинку книжки скомпоновано на основі картини І. Глазунова «Іван Грозний»

Моїй коханій дружині Любові Сергіївні—присвячую.

Автор

Частина перша

Парадоксальна облуда

1

Російська історична наука, поза всяким сумнівом, потребує повного переосмислення. Ця наука творилася не шляхом нагромадження фактологічного матеріалу і його осмислення протягом століть. Ні! Вона була написана, фактично, одним поколінням людей Московської держави.

Здавалось би, в цьому не може бути нічого поганого. Але це тільки на перший погляд. Тому що історія розвитку держави, написана одним поколінням правлячого режиму, не може служити достовірним джерелом як у минулому, так і в майбутньому. Та й не писалася російська історична наука як історія походження і становлення народу.

Правлячу еліту Московської держави ніколи не цікавило питання походження московитів. Вони творили міф про світову імперію, тому й цікавили їх питання правлячої династії і становлення держави.

Велетенський парадокс: коли в Російській імперії у 1829–1833 роках істориком М. О. Полєвим (1796–1846) було написано «Історію російського народу» в шести томах, то автора «Історії» піддали осуду й прокляттю саме за подібну постановку питання і спробу його висвітлення. До речі, критикували М. О. Полєвого і з боку влади та її підлабузницької професури, і з боку так званих «революціонерів–демократів».

І хай не здаються нам ці безглузді нападки московитів чимось незвичайним і неприродним. Це абсолютно цілеспрямована політика, яка тягнеться з катерининських часів. Для російської історіографії питання становлення московитів у Волго–Окському межиріччі в початковий період появи ростово–суздальських князівств є смертельно небезпечним. Ось чому московські історики як чорт ладану бояться подібного питання; ось чому московська історія спирається на династичну схему. Це давало можливість уникати пояснень про національне походження держави.

Проте слід зазначити, що питання про походження московитів постійно непокоїло уми окремих учених. І вони, досліджуючи матеріали, дуже часто доходили до просто‑таки приголомшливих для московської історіографії висновків.

Ми вже згадували про дослідження Матіаса Олександра Кастрена (1813–1852) і Дмитра Олександровича Корсакова (1843–1920). Нагадаємо, що подібні дослідження свого часу здійснювали німці, які перебували на московській службі: Міллер, Шлецер та Стріттер, а згодом—професор Костянтин Дмитрович Кавелін (1818–1885). Не будемо говорити про багатьох інших. Професор К. Д. Кавелін у праці «Думки і нотатки про російську історію», що вийшла друком 1866 року, приголомшив страшною правдою. Послухаймо:

«Почнімо з того, що ми прожили не тисячу літ, а набагато менше. Розгорніть сторінки першого нашого літопису, який написаний… не пізніше XI століття. Укладач його знає малоросів і перелічує різні гілки цієї частини руського племені: називає північно–західні частини того племені — кривичів (білорусів) і слов’ян, ще згадує радимичів і в’ятичів… але, на диво, зовсім не знає великоросів. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великороси, мешкають, за літописом, фінські племена, які частково існують і зараз, а частково вже зникли. Де ж у цей час були великороси? Про них у переліку племен, які живуть у сучасній Росії, не згадується жодним словом… Виникає запитання: хто такі великороси? Звідки вони взялись, якщо до XI чи XII століття їх не існувало? [103, с. 338].

На ці та подібні запитання у Московії нема правдивих відповідей. Є парадоксальна за своєю суттю брехня. Її нам і подають як московську історичну науку.

* * *

Вже перші князі «Залешанської землі» відчували ненависть до Русі. І в цьому давалася взнаки не тільки пам’ять про вигнання з Київської землі (маємо на увазі Юрія Довгорукого і його синів), а й дике, тайгове середовище існування. Треба зрозуміти, що ця неповага й войовнича налаштованість стосовно Києва виховувалася та передавалася від покоління до покоління. Під впливом численних факторів, а особливо—багатовікового приниження і підпорядкування Золотій Орді, у московських правителів виробився комплекс неповноцінності та зневаги до таких аристократичних понять, як честь, гідність, принциповість, обов’язковість, історична пам’ять тощо.

Не будемо далі розвивати цей психологічний фактор. Ми тільки маємо уявити собі, в якому загальному психологічному стані московські правителі врешті–решт отримали на початку XVI століття незалежність. До речі, неповну, бо залишалися васалами кримського роду Гіреїв, сплачуючи їм данину до 1700 року і постійно присягаючи на вірність Клятвеними (Шертними) грамотами.

Перший так званий цар Московії Іван Грозний, зустрівшись із європейською дипломатією, почав поводитися як звичайний шахрай. Не знаходячи в дипломатичному діалозі переконливих аргументів, він перетворювався на звичайнісінького блазня: підчищав письмові документи, вилучав, спотворював або підміняв попередні домовленості, чи просто брехав, У європейських історичних матеріалах збереглися десятки пам’яток московського шахрайства. Я тільки нагадаю про листи Стефана Баторія, який звинуватив Івана Грозного у звичайній брехні.

За завданням Івана IV святими отцями Російської православної церкви — митрополитом Макарієм і попом (духівником Івана) Афанасієм на початку шістдесятих років XVI століття скомпільовано книгу під назвою «Книга Ступенева царського родоводу». Цілком зрозуміло: книгу було написано від руки, у єдиному примірнику,

і до нашого часу оригінал, ясна річ, не зберігся. Навіть у тому, сфальшованому варіанті щось не влаштовувало Івана Грозного, і він, за своєю звичкою, вносив виправлення до книги.

Ми пам’ятаємо: оригінал «Книги Ступеневої царського родоводу» мала у своїх руках Катерина II, коли працювала над російською історією. І Катерині II щось дуже не подобалося в «Книзі Ступеневій», і вона, всупереч цій книзі, склала власний «родовід стародавніх князів Російських».

Отже, ми бачимо: з часів Івана Грозного починається фальшування історичного матеріалу Московської держави. Бо Іван IV у «Книзі Ступеневій» «обґрунтував» своє царське походження від «Візантійських і Римських кесарів». Він ще не зазіхав на саму землю Київської держави і київський престол, але вже зазначив свою династичну лінію. Принижена душа «Московського царя» прагнула величі. Навіть не просто величі, а величі з найдавніших часів. І брехня полилася рікою!

Якщо Іван Грозний вказав напрям фальшування — до Стародавнього Риму через землю і князів Київської

Русі, то Петро І вказав метод — присвоєння Московією історії Великого Київського князівства. Саме для цього він «скопіював Кенігсберзький літопис». А всю подальшу, класичну операцію блискуче здійснила Катерина II, наповнивши світ сотнями так званих «загальноросійських літописних зводів».

Саме цими «зводами», написаними буцімто літописцями–послідовниками, Катерина II та її «Комісія» сплели у спільну тканину несумісні і навіть ворожі етноси й землі.

Пропоную простежити цей процес фальшування. Звичайно ж, почнемо дослідження з катерининської «Комісії».

Звертаю увагу читачів на той факт, що ще до видання Указу про створення «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно