Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик

— С. 15—38. ">[118]. Були втрати й серед українських повстанців. Саме тоді й загинув герой Національно-визвольної війни Станіслав-Нестор Морозовицький (Морозенко), що був корсунським полковником з початку 1649 р. Це була непересічна людина. Шляхтич за походженням, начебто син теребовлянського підстарости, він здобув блискучу освіту у Гданську, у Фризькій академії (Голландія, Франекер) у 1634—1635 рр., пізніше — у Падуанському (Італія) і Ягеллонському (Польща, Краків) університетах, був слугою короля Владислава IV. Добре знав французьку, німецьку та польську мови. Морозенко пристав до війська Б. Хмельницького після перемоги на Жовтих Водах та під Корсунем. На подільському Придністров'ї С. Морозенко за короткий час організував із селян шість надзвичайно вправних хоругв, які наступали на Кам'янець-Подільський. Під час визвольного походу 1649 р. під Збараж очолив Корсунський полк. Загибель Морозенка під стінами Збаража засмутила не тільки корсунців, а й усю Україну. Невипадково польські хроністи писали, що за ним дуже жаліла чернь, невипадково, що й сьогодні живе присвячена Морозенку народна українська пісня: Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче, За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче...

На підмогу блокованим у Збаражі полякам поспішив з великим військом сам король Ян-Казимир. Довідавшись про це, Хмельницький залишив частину війська під Збаражем, а сам таємно вночі вивів більшість армії назустріч королю під Зборів і на світанку, підчас переправи ворогів, зненацька вдарив на них. Поразка польського війська була цілковитою. У потужне кільце потрапила вся ворожа армія на чолі з королем. Здавалося, ще один удар — і Національно-визвольна війна буде завершена. Але тут вперше зрадив кримський хан Іслам-Ґірей III. Не бажаючи посилення когось із супротивників, він зажадав від гетьмана, щоб той замирився з королем, інакше він вдарить по українцях. Довелося розпочати мирні переговори. 18 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мир, на підставі якого значна частина України переходила під владу гетьмана Війська Запорозького і фактично ставала незалежною від Речі Посполитої. Польська шляхта мусила покинути свої маєтності й не претендувати на місцевих селян — своїх колишніх кріпаків. Реєстр Війська Запорозького із 6 тисяч збільшувався до 40 тисяч. Були й інші важливі статті (всього 11), вигідні для України, однак формально вона ще залишалася у складі Речі Посполитої. Через це Зборівський мир не міг бути тривалим. Однак народ сприйняв його з полегшенням, і на всю Україну пролунала оптимістична пісенька:

Та не буде лучче, Та не буде краще; Як у нас на Вкраїні Та нема ляха, та нема пана, Не буде унії!

До нашого часу дійшов Реєстр Війська Запорозького, складений восени 1649 р. Судячи з нього, Гетьманщина — Українська козацька держава — складалася з 16 полків, серед яких чільне місце посідав Корсунський, бо в числі цих 16 полків він стояв на четвертому місці, пропустивши вперед тільки Чигиринський (гетьманський), Черкаський та Канівський полки. У його складі нараховувалося 3472 козаки, тобто і за чисельністю Корсунський полк був одним із найбільших на Гетьманщині. Так, у Чигиринському полку був 3291 козак, у Білоцерківському — 3032, у Канівському — 2957, в Уманському — 2949, у Прилуцькому — 2106, у Переяславському — 2851, у Брацлавському — 2662 тощо.

Корсунський полк, як і інші, поділявся на сотні, яких було 19. У Реєстрі вони названі переважно не за місцевостями, а за прізвищами тогочасних чи колишніх сотників. Нижче наводиться перелік сотень Корсунського полку:

Полкова (250 козаків);

Горкушина (223), сотник Остап Ярошенко;

Вергуненкова (208), сотник Василь Горкуша (Горкуша перед тим командував першою сотнею, ймовірно Корсунською міською);

Демкова (142), сотник Данило Прутилчич;

Івахниченкова (203), сотник Мисько Івахниченко (Івахник);

Маркова Бажаненкова (226), сотник Марко Бажаненко;

Тулюпенкова (103), сотник Гарасим Тулюпенко;

Куришкова (231), сотник Куришко;

Корчовська (244), сотник Данило Корчовський;

Костенкова (103), сотник Василь Костенко;

Гарасименкова (250), сотник Семен Гарасименко;

Мліївська (151), сотник Мартин;

Максима Городийського (149), сотник Максим Кулій;

Ярутина (108), сотник Ярута;

Лисянська (120), сотник Яків Губиненко;

Демкова (252), сотник Демко Якимович;

Гавриленкова (250), сотник Гринець Гавриленко;

Вільшанська (211), сотник Кіндрат Свиридович;

Ситницька (48), сотник Григорій Воробієнко[119].

На нашу думку, у 1649 р. сотні могли бути розташовані у таких населених пунктах: Полкова, Горкушина, Вергуненкова, Демкова, Івахниченкова, Маркова Бажаненкова та Тулюпенкова — у Корсуні; Куришкова — у Стеблеві; Корчовська — у Медвині; Костенкова — у Богуславі; Гарасименкова — у Сахнівці; Мліївська — у Млієві; Максима Городийського — у В'язівку; Ярутина — у Деренківці; Лисянська і Демкова — у Лисянці; Гавриленкова — у Звенигородці; Вільшанська — у Вільшані; Ситницька — у Ситниках.

Варто звернути увагу, що у 1654 р. адміністративно-територіальний поділ полку значно змінився. За посольськими донесеннями, під час присяги