Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик
Переконавшись, що король Владислав IV і уряд Речі Посполитої не будуть навіть пробувати покарати Чаплинського, зазнавши арешту й викупившись із в'язниці, наприкінці 1647 р. Богдан Хмельницький втік із невеликою групою сподвижників на Низ. Там він збудував укріплення на острові Бучки в гирлі р. Томаківки при її впаданні в Дніпро, відрядив посольства до Стамбула, Бахчисарая та донських козаків, скликав до себе всіх невдоволених. На початку 1648 р. Хмельницький оволодів Січчю, котру за Маслоставською угодою козаки були змушені перенести на Микитин Ріг (нині — Нікополь Дніпропетровської області), і вибив звідти польський гарнізон. Переважна більшість козаків Корсунського полку, котрі стояли там у залозі під командуванням Марціна Гурського, перейшла на бік Б. Хмельницького. У своєму щоденнику Богуслав Машкевич писав, що «якийсь Хмельницький, зібравши трохи гультяйства, прогнав із Запорожжя Корсунський полк, що складав там гарнізон, після чого закликав народ до сваволі, а тепер до нього пристає все населення»[98]. Пізніше відбулася козацька рада, на якій гетьманом було обрано Богдана Хмельницького. В усі кінці України полетіли зазивні універсали, у них гетьман повстанців закликав український народ до виступу проти польської влади.
Довідавшись про збурення на Низу, стривожені керівники Речі Посполитої почали стягувати до Наддніпрянщини війська. Сам великий гетьман коронний Микола Потоцький видав 15.02.1648 р. універсал, закликаючи коронні війська збиратися під Корсунем. Він і сам тут перебував і 20 лютого 1648 р. видав універсал, у якому закликав повстанців скласти зброю і здати Хмельницького[99]. Проте цей універсал не мав жодних наслідків. Українська армія продовжувала швидко зростати. На Січ з усіх «уходів» і з самої «волості» прибували повстанці з числа козаків, козацьких помічників, мисливців, рибалок, які промишляли на землях Війська Запорозького, врешті селяни, міщани, козаки, навіть православні шляхтичі з усіх кінців України. Тоді Потоцький відрядив із Черкас для придушення повстання на Січі частину свого війська: суходолом йшли частини під командуванням його сина Стефана, а Дніпром пливли човнами реєстрові козаки. Однак останні теж повстали і, проголосивши своїм старшим Филона Джеджелія, прибули на Січ, щоб приєднатися до Хмельницького. Тим часом підійшов до гетьмана і союзний татарський загін, яким командував перекопський мурза Тугай-бей. Це дало змогу перекрити шлях Стефану Потоцькому і взяти його в облогу в урочищі Жовті Води.
Діставши повідомлення про тяжкий стан війська на чолі зі Стефаном Потоцьким, великий коронний гетьман виступив з Черкас через Сахнів Міст на Корсунь. Це сталося 20 травня 1648 р. Підійшовши до Корсуня, Потоцький поставив своє військо на березі річки Рось недалеко від шляху на Богуслав. Невдовзі він дізнався про розгром свого сина на Жовтих Водах (16 травня 1648 р. за новим стилем), причому Стефан Потоцький тоді був тяжко поранений і, потрапивши в полон, невдовзі помер від ран. Хмельницький же повів свою армію і татар на Корсунь.
Довідавшись про поразку сина, М. Потоцький перш за все помстився жителям Корсуня. Згідно з офіційною інформацією українського уряду, яку доставив пізніше до Москви посол Української держави Силуян Мужиловський, з наказу Потоцького «жони і деті козацкиє стинано, маєтности їх в луп пущено. На остаток місто Корсун... з церквями спалили, церковния апарати, сосуди, срибро побрали, полупили, агнци Божиє, тіло Христово на землю роскидали, священиков постинали, позабияли»[100]. Ці дані про пограбування й спалення Корсуня поляками підтверджують і українські літописи, наприклад літопис Самовидця (його автором був, вірогідно, генеральний підскарбій часів гетьманства Івана Брюховецького Роман Ракушка-Романовський, який тривалий час жив у Корсуні, а можливо, й походив звідти). Спаливши Корсунь, Потоцький вирішив відступати до Білої Церкви, подалі від старовинних козацьких міст і сіл. Але було вже пізно.
26 травня 1648 р. під Корсунем польське військо було вщент розгромлене українською армією Богдана Хмельницького та союзними татарами. Оскільки хід цієї битви детально описано[101], то нагадаємо лише деякі її фрагменти.
Отже, українська армія стрімко наближалася до Корсуня чотирма колонами. В авангарді йшов полк Максима Кривоноса і татари Тугай-бея. Вони влаштували засідку на шляху з Корсуня на Богуслав. Коли польський рухомий табір увійшов до глибокого яру, що називався Крута Балка (район Виграєва), виявилося, що дорога вже перекопана й завалена деревами. Поляки опинилися у пастці. У цей час зусібіч залунали постріли, засвистіли стріли й розпочалася кривава січа. Стиснуті з усіх боків, не маючи змоги розвернутись, поляки не могли дати опір українським повстанцям. За кілька годин усе скінчилося. Кварцяне військо Речі Посполитої було розгромлене вщент. За словами кримськотатарського хроніста середини XVII ст. Мехмеда Хаджі Сеная з Криму, шлях втечі поляків з-під Корсуня був устелений «ніби бруком, їхніми (поляків) тілами... і неможливо було коням мусульманських рицарів стати на щось інше, як не на трупи гяурів». Цей же хроніст у своєму чотиривірші описав Корсунську битву дуже яскраво:
Від чорної куряви почорніло обличчя дня, Гора, що ніколи не здригнеться, затремтіла від жаху, Стільки крові змішалося із землею, що аж до Страшного суду На цій землі