Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик
Національно-визвольна війна розгорялася все більше, каральні акції Речі Посполитої, особливо керовані князем Яремою Вишневецьким, підкидали хмизу в цей вогонь. Нарешті справа дійшла до чергової генеральної битви, що відбулася під Пилявцями 22-23 вересня 1648 р. Ця битва стала найганебнішою в історії Війська Польського. Внаслідок страшенної паніки польські війська втекли, покинувши свій табір, артилерію, прапори, обоз, запаси провіанту, багатющі скарби. Натхненні успіхом, повстанці під проводом Богдана Хмельницького пройшли Західну Україну, обложили Львів і, взявши з міста великий викуп, обложили потім Замостя (вже на межі з етнічними польськими землями), з якого теж взяли викуп. Наприкінці 1648 р. передові частини української армії вже напували коней у Віслі. Впродовж усього переможного походу 1648 р. у діючій армії перебував і Корсунський полк.
З-під Замостя Хмельницький змушений був повернути назад. Це не було помилкове рішення, як дехто вважає. Наближалася зима, в українському війську поширилася епідемія чуми, від якої померло багато козаків, у тому числі й Максим Кривоніс; все важче було діяти у відриві від головної бази повстання — козацької Наддніпрянщини, тим паче, що попереду стояли потужні польські замки, розташовані вже на етнічних польських землях. Частина повстанців висловлювала невдоволення походом, стала самовільно покидати табір гетьмана. Тоді Хмельницький мусив вжити суворих заходів проти свавільників, ставив варту на шляхах. Але навіть Тугай-бей, який втратив від чуми під Замостям рідного брата, вирішив повернутися до Криму. За таких умов форсування Вісли було б явною авантюрою і могло обернутися тяжкою мілітарною катастрофою для українського війська, яка перекреслила б усі успіхи кампанії 1648 р. Хмельницький мусив відступити. Скориставшись з обрання нового короля Речі Посполитої (ним став брат Владислава IV Ян-Казимир), він уклав з ним перемир'я і вирушив з військами додому. Але тут гетьман припустився значного прорахунку, бо не залишив своїх гарнізонів у Галичині й Західній Волині, що мало потім негативні наслідки.
Хоч як там було, але кампанія 1648 р. щасливо завершилася. Хмельницький в'їхав тріумфатором до Києва, де київський митрополит Сильвестр Косов, усе духовенство, викладачі й спудеї Києво-Могилянського колегіуму вітали його як «нового Мойсея», котрий визволив свій народ з ворожої неволі. Велика радість була, звичайно, в усіх українських містах і селах, не менше раділи й жителі Корсуня та Корсунщини.
Маємо дуже мало відомостей про історію Корсунщини в роки Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., гостро дається взнаки брак джерел. Українські архіви доби Гетьманщини зазнали неймовірних втрат іще за Руїни (насамперед внаслідок нищення гетьманської столиці Чигирина), а втрати у XVIII-XX ст. були не менш тяжкими (варто згадати нищення карателями Меншикова нової столиці Батурина, де загинув майже повністю державний архів). Тривалий період бездержавного існування України під владою Російської імперії так само негативно вплинув на збереження українських архівів та їх вивчення. Тому й доводиться буквально по крихтах знаходити дані, що стосуються Корсуня й Корсунщини. Досить сказати, що від багатющих колись зібрань Корсунської полкової канцелярії залишилось усього 4 документи 1649—1707 рр., що перебувають у складі окремого фонду ЦДІА України в Києві[114]. Також віднайдено ще три документи канцелярії Корсунського полку українським істориком В. Ринсевичем[115].
Загальне ж уявлення про надроський край дають мемуари Павла Алеппського (Халебського), який описав подорож свого батька, антіохійського патріарха Макарія, з Молдавії до Москви (1654 р.) і зворотний шлях (1656 р.). Оскільки подорож патріарха Макарія пролягала через Україну і, зокрема, через Надросся, ґрунтовні спогади Павла Алеппського мають надзвичайно велику вартість, хоч інколи в них трапляються певні невідповідності (фрагмент опису Надросся з мемуарів подається у додатку № 8). Шкода, що Павло Алеппський не побував тоді безпосередньо в Корсуні й тому не залишив нам опису цього прекрасного полкового міста Гетьманщини. Зате він побував у Богуславі, де бачився з Богданом Хмельницьким у 1654 р.
Термін перемир'я, котре на початку 1649 р. польські війська стали порушувати, закінчувався. Мали розпочатись нові мирні переговори, і Хмельницький хотів провести їх у Богуславі. Але того року врожай був знищений війною і в місті спалахнув голод[116]. Через це Хмельницький призначив місцем переговорів Переяслав. Хід цих переговорів (лютий 1649 р.) добре відомий. На них було укладене нове перемир'я аж до дня св. Юрія Переможця (16 травня 1649 р.), але й воно було нестійким, оскільки порушувалося з обох боків.
Повстанцям не була байдужою доля їхніх братів-українців, котрі опинилися на захід від тимчасового польсько-українського кордону, а панівні кола Речі Посполитої не могли змиритися із втратою своїх величезних маєтностей на всій Лівобережній та Сіверській, а також значній частині Правобережної України. Через це конфлікти на кордоні не припинялися і врешті-решт вилилися у нову воєнну кампанію 1649 р. Не така успішна, як кампанія 1648 р., вона, однак, була виграна українською армією.
З початком весни Б. Хмельницький, «отмінивши... приязнь и постанову з королем полским, затягши самого хана з великими потугами татарскими и незличоними своїми войсками козацькими», рушив на захід. Серед 11 полків, що підтримали гетьмана, був і Корсунський [117]. Спочатку польські війська були наглухо заблоковані у Збаражі, де вони зазнали величезних втрат від штурмів та голоду
