Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Хоч український інтегральний націоналізм виріс на місцевому грунті, він, безсумнівно, брав собі за зразок тогочасні фашистські рухи й режими на Заході. Така орієнтація посилювалася через тогочасну міжнародну політику. Оскільки багато українців, не лише інтегральні націоналісти, відчували нестерпність тодішньої міжнародної системи, вони звертали погляд, певна річ, на ті держави, від яких можна було чекати перегляду та скасування Версальської системи. Інтегральні націоналісти, усвідомлюючи свою ідеологічну спорідненість із західним фашизмом, мали змогу заробити політичний капітал на прагненні до міжнародних змін, дуже поширеному в українському суспільстві. Нехтуючи застережливі голоси небагатьох далекоглядних публіцистів, українці, загалом, недооцінювали небезпеку, яку становила для їхнього народу фашистська Німеччина. Вони покладалися на той факт, що німецькі й українські етнічні ареали не перетинаються, і були впевнені, що під час великого європейського зудару Німеччина з огляду на власні інтереси, муситиме підтримати українські вимоги, як це було в часи Берестейського договору.

Десятиліття від 1929 до 1939 року стало періодом швидкого поширення інтегрально-націоналістичного руху. Штаб ОУН перебував за кордоном, але основним полем діяльності були етнічні українські землі в Польщі. Згідно з доктриною націоналістів, революційна боротьба мала вестися проти всіх “окупантів” водночас, але фактично терористична діяльність ОУН спрямовувалася тільки проти Польщі. Антиросійська позиція націоналістів у той час виражалася в принагідних замахах на радянських дипломатів та в запеклій боротьбі проти будь-якого вияву комуністичних симпатій серед українців поза межами СРСР. Націоналісти змогли привернути на свій бік велику частину революційно настроєного елементу серед населення Галичини та Волині, на який раніше мала вплив Комуністична партія Західної України. Особливим успіхом ОУН було те, що вона здобула тверду підтримку серед молоді. Інтегральний націоналізм мав характер молодіжного руху, й антагонізм між ОУН і традиційними демократичними партіями набув психологічного виміру конфлікту поколінь. Хоча старі партії залишили за собою роль офіційного виразника інтересів української меншості в Польщі та керівництво “легальними” громадськими організаціями (кооперативи, освітні заклади), які дозволяв польський уряд, їхні позиції дедалі більше послаблювало націоналістичне підпілля.

Піднесення інтегрального націоналізму треба розглядати на історичному тлі 1930-х років. Для українського народу це був справді трагічний період: час сталінських чисток і масових убивств в Українській РСР та посилення шовінізму й гніту польських правителів на Західній Україні. За таких умов націоналістичний рух виступав утіленням палкого бажання українського народу вижити. Ореол героїзму і самопожертви, що його мала ОУН, вабив тисячі молодих ідеалістів - чоловіків і жінок. Ні млява опозиція старіших демократичних партій, ні репресивні заходи польської адміністрації не були спроможні зупинити цю хвилю. Прогалини в лавах організації, спричинені арештами, легко заповнювали нові члени. У польських тюрмах і концентраційних таборах зелена молодь перетворювалась на незламних професійних революціонерів - категорію людей, раніше не відому в Західній Україні. У ті роки в Галичині та на Волині побутував вислів, що “тюрма - це український університет”. Але за таке перетворення доводилося дорого платити - людським життям, зламаними долями. Для небайдужих спостерігачів, навіть для тих, хто сам брав участь у русі, з часом ставало дедалі очевиднішим, що український інтегральний націоналізм уражений серйозною внутрішньою хворобою. Це призвело до притуплення моральної чутливості, що проявилося у застосуванні фізичного та морального терору проти українських політичних опонентів. Волюнтаристський характер націоналістичної ідеології, її опора на “міф”, а не на знання, завадили відчути реальність об’єктивно, а отже, зробити раціональні й відповідальні висновки. Інтегральний націоналізм підніс войовничість та життєздатність українського народу в часи великих потрясінь, але водночас знизив рівень його громадянської зрілості.{18}

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Роки другої світової війни стали періодом і найбільшого піднесення, і кризи інтегрального націоналізму. Захоплення Радянським Союзом галицько-волинських земель восени 1939 р. призвело до занепаду українських демократичних партій у тому регіоні, тоді як нелегальна ОУН змогла зберегти свою підпільну структуру. До того ж націоналісти здобули майже монопольну перевагу серед численних українських емігрантів у Німеччині й окупованій нею Польщі. Але саме тоді, коли перед ОУН відкривалися найбільші можливості, у її лавах стався розкол. Він був викликаний боротьбою за право стати наступником Коновальця, засновника і керівника ОУН, якого вбив радянський агент у 1938 р. Дві фракції, що змагалися між собою, стали називатися за прізвищами своїх вождів Андрія Мельника (1890-1964) та Степана Бандери (1909-1959) мельниківцями та бандерівцями Спочатку розкол не мав ідеологічного підтексту: обидві групи були прихильниками тієї самої тоталітарної ідеології і кожна називала себе Організацією українських націоналістів. Одначе конфлікт мав також вимір психологічний. Мельника підтримували здебільшого зрілі й помірковані члени ОУН, ветерани війни періоду 1917-1921 років та старі емігранти, що провели більшу частину свого життя за кордоном. Натомість бандерівці були “молодотурками” руху, і їхня фракція приваблювала професійних революціонерів із Західної України, багато з яких щойно повернулися з польських в’язниць. Відразливий фракційний конфлікт, що незабаром виродився у взаємне паплюження й тероризм, дуже зашкодив націоналістам у їхніх претензіях забезпечити єдність і керівництво українським рухом у критичний час.

Німецька окупація України тривала близько трьох років (1941-1944). Щоденне життя українського народу було наповнене злиднями й турботами про виживання. Страшна жорстокість і відвертий колоніалізм німецького окупаційного режиму надто добре знані й без пояснень. Треба зазначити, однак, що, незважаючи на масовий терор, нацисти не змогли встановити такий пильний контроль за українським суспільством, який насадили російські більшовики. Тоді як будь-яке незалежне інтелектуальне життя в Українській РСР 1930-х років припинилося, під час німецької окупації відбувався досить жвавий нелегальний обмін думками.

Обом групам ОУН, а особливо ініціативнішим бандерівцям, вдалося поширити таємну мережу із західних земель на колишні радянські території середньо-східної України, де вони дістали чималу підтримку. Бандерівська фракція сформувала ядро партизанських сил - Української Повстанської Армії, бойові операції якої одночасно проти фашистської Німеччини і радянської Росії були переконливим свідченням прагнення українського народу до національної незалежності, відстоюваної за найнесприятливіших умов.

Зіткнення з гітлерівською системою, з одного боку, і з реальністю середньо-східної (колись радянської) України - з другого, стимулювало зародження ревізіоністських тенденцій всередині інтелектуально гнучкіших підрозділів націоналістичного руху. Ці зміни відбувалися у напрямку лібералізації ідеології інтегрального націоналізму: більший наголос зроблено на правах особи, відкинуто ідею етнічної та расової винятковості, дозволено філософський плюралізм (раніше всі мусили дотримуватись обов’язкового “ідеалізму”), а також почато спроби сформулювати привабливу соціальну й економічну програму, яка поєднала б найкращі риси соціалізму та капіталізму. Проте ці зміни, хоч і були значними, не зробили націоналістичний рух демократичним. Фашистський авторитаризм глибоко вкоренився у націоналістичній свідомості, й ортодоксальні прихильники обох фракцій стримували ревізіоністські тенденції. Навіть найбільш радикальні ревізіоністи націоналізму