Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Кульмінації демократично-народницька течія досягла у 1917 р. Революційний парламент України, Центральна Рада, був прямим спадкоємцем тієї лінії розвитку, яку започаткувало Кирило-Мефодіївське братство. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, першим президентом якої став Грушевський. Після проміжного періоду - консервативного уряду в 1918 р., т. зв. Гетьманату, Українську Народну Республіку наприкінці того самого року відновлено. Тепер її очолила колективна Директорія, головою якої був Володимир Винниченко (1880-1951), соціал-демократ, знаний як прозаїк і драматург. Його заступив Симон Петлюра (1879-1926), колишній журналіст соціал-демократичного напряму. Ім’я Петлюри пов’язане в історії зі збройною боротьбою 1919-1920 років за збереження незалежної демократичної української держави.

Міжвоєнний період був часом занепаду українських демократичних сил. Їх придушено на Радянській Україні, хоча у 1920-х роках інтелігенція демократично-народницького світогляду далі відігравала помітну роль у культурному житті країни. На Західній Україні, яка була захоплена Польщею, традиційні демократичні партії залишалися офіційними речниками українства аж до початку другої світової війни. Але піднесення спочатку комунізму, а потім інтегрального націоналізму дуже послабило їхні позиції. Занепад української демократії був почасти наслідком її вини за поразку української незалежної держави у 1917-1921 роках, а почасти наслідком загальної кризи європейської демократичної системи і встановлення лівих і правих тоталітарних режимів.

КОНСЕРВАТИЗМ

Першим виявом новітньої української консевартивної думки була “Історія Русів” (тут “руси” - це українці, спадкоємці Київської Русі) - анонімний історико-політичний трактат, написаний близько 1800 р. Ця праця у формі історичної розповіді, оздобленої елементами белетристики, формулювала концепцію українського “історичного легітимізм”: за Переяславською угодою (1654) українська нація добровільно прийняла зверхність російського царя з гарантією повного самоврядування; Росія багато разів ламала угоду, однак це не послабило настійної вимоги України відновити її конституційні права, які автор ототожнює з традиційними свободами і привілеями. “Історія Русів” широко розповсюджувалась у рукописах, була дуже популярна й мала великий вплив на українську історичну та політичну думку. Цей вплив можна простежити в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства й у творах Шевченка. “Історія Русів” відображала спосіб мислення значної частини лівобережного дворянства - нащадків козацької старшини. Мрії про відновлення автономної козацької держави зберігалися в цих колах десь до середини століття.

У другій половині XIX ст. українські землевласники, схильні до консерватизму, знайшли поле для докладання своїх зусиль в інституціях земського місцевого самоврядування; вони також підтримували фінансово українську культуру і мали контакти з поміркованими елементами руху громад. Проте консервативні сили не спромоглися протиставити провідному демократично-народницькому напрямові свою цілісну політичну програму. Історичний легітимізм і концепція “державних прав”, що базувалася на Переяславському договорі, застаріли, і не було ніякої нової ідеї, яка могла б замінити їх. Мабуть, цю неспроможність можна пояснити династичною відданістю царському престолові, яка не стояла на заваді територіальному патріотизмові українського дворянства, але позбавляла його політичне мислення національного стрижня.

Винятком на тлі інтелектуальної безплідності тогочасного консерватизму був Пантелеймон Куліш (1819-1897), блискучий і багатогранний письменник. Колишній кириломефодіївець, Куліш поступово перейшов на праві позиції, і з них критикував товаришів своєї юності - Шевченка та Костомарова. Куліш був чутливим на слабкі місця народницької ідеології: наївне захоплення селянином, виправдання руйнівних і реакційних народніх повстань, а також упередженість до провідної верстви, конче потрібної для культурного та політичного життя кожного цивілізованого суспільства. Однак він не міг запропонувати конструктивної альтернативи народництву, а різкий і непривабливий стиль полеміки тільки сприяв його ізоляції.

Цікаву спробу відродити історико-юридичну програму “Історії Русів” зробив на зламі століть харківський адвокат Микола Міхновський (1873-1924). У брошурі “Самостійна Україна” (1900) він закликав співвітчизників розпочати боротьбу за відновлення “Переяславської конституції”. Але його звернення не мало широкого резонансу, оскільки народництво ставило природні права, які базуються на етнічному націоналізмі, понад історичні права й законницькі аргументи.

У Галичині, де головною національною інституцією виступала греко-католицька церква, консерватизм мав сильніші позиції, ніж на середньо-східній Україні. Греко-католицьке духовенство становило напівспадковий прошарок, схожий способом життя на дрібних дворян. Політичний дебют галицьких українців відбувся під час революції 1848-1849 років. У той час їх очолювало здебільшого духовенство, і його політика була прогабсбурзькою та соціально поміркованою. У другій половині століття виразниками консервативного напряму виступали т. зв. старі русини, або русофіли. Піднесення народництва і модерного українського націоналізму потроху звели вагу старорусинської фракції нанівець. Але поміркованіші представники народовців також мали консервативну барву. Те саме можна сказати про їхніх послідовників, націонал-демократів{15}, провідну українську партію Галичини, організовану в 1890-х роках. Галицький консерватизм був не стільки свідомо обдуманою філософією, скільки способом мислення, що могло сполучатися з демократичними принципами. Його вияви - відданість правовим парламентським методам політичної боротьби, твереза поміркованість та інстинктивна повага до законної влади. Галицька консервативна ментальність виявилась у роки революції та боротьби за національну незалежність. Західні області Української Народної Республіки в 1918-1919 роках офіційно дотримувалися тих самих демократично-народницьких принципів, що й наддніпрянська Українська Народна Республіка, але насправді уряд Західної України проводив помірковану політику, уникав екстремістських соціальних експериментів і щиро поважав закон та порядок.

Найвищим виявом консервативного напряму на середньо-східній Україні був уряд гетьмана Павла Скоропадського в 1918 р. Гетьманат, без сумніву, завдячував своє існування німецькій окупації, проте він мав також підтримку невдоволених радикалізмом Центральної Ради консервативних та поміркованих верств українського суспільства. Треба врахувати те, що після падіння російської монархії консервативні елементи на Україні звільнилися від своїх вірнопідданчих обов’язків щодо династії Романових і тепер могли спрямувати свою лояльність на Українську Державу, яка заявляла, що відроджує традиційний козацький політичний устрій XVII-XVIII ст. Після відступу німецької армії нове піднесення демократично-народницьких сил легко повалило гетьманський уряд, проте консерватизм принаймні утвердив своє місце у спектрі українських політичних течій.

Однією з несподіванок у недавній історії України був раптовий розквіт консервативної думки у міжвоєнний період. Такий розвиток ідей проходив на західноукраїнських землях поза межами СРСР і серед української діаспори в Західній Європі та Північній Америці. Він значною мірою зумовлений впливом Вячеслава Липинського (1882-1931), який належав до польської шляхти на Правобережній Україні й уже в юному віці ідентифікував себе з українською національною справою. У своїх історичних працях (деякі з них друкувалися перед війною) Липинський запропонував зовсім нову інтерпретацію української історії. Народницькі історики від Костомарова до Грушевського розглядали велике антипольське повстання середини XVII ст. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького як стихійний виступ мас. Липинський, навпаки, наголошував на внескові вищих класів, руської шляхти польсько-литовської Речі Посполитої, які забезпечили козаків освіченим і політично зрілим софістикованим керівництвом і трактував