Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
І останнє, але не менш важливе - роль діаспори полягає в тому, що вона є духовним містком між Україною та навколишнім світом. Радянська влада намагається звести до мінімуму особисті та службові контакти між українськими вченими й діячами культури та їхніми колегами у західних, демократичних державах. Вона, без сумніву, воліла б, аби світ забув про існування України. Тому відповідальність за те, щоб світ знав про ситуацію в УРСР і про українське питання взагалі, повністю лежить на вчених із діаспори. Їхнє завдання дуже важке, якщо зважити на те, що, особливо в англомовних країнах, знання про Україну були й великою мірою досі залишаються зовсім не достатніми. Складність полягає у тому, що в уявленнях наукової громадськості Заходу про східних слов’ян домінує централізм, коріння якого сягає інтелектуальних традицій імперської Росії.
Проте за останні двадцять років ситуація дещо поліпшилася. Можна назвати кілька недавніх поважних праць англійською мовою, які стосуються України, і вже не здається незвичним те, що українська тематика розглядається в наукових журналах і на професійних зустрічах. Така зміна відбувається через збільшення кількості слов’янських і східноєвропейських досліджень та завдяки зусиллям учених українського походження, особливо тих, які працюють в університетах і коледжах Америки та Канади. Але те, що вже зроблено, - лише скромний початок. Широкі пласти української історії і культури ще не представлено бодай однією монографією англійською чи будь-якою іншою західноєвропейською мовою. Однак академічні кола Сполучених Штатів і Канади тепер принаймні знають про існування України як потенційної сфери дослідження. Згадувану централістську концепцію ще аж ніяк не витіснено - такий спосіб мислення глибоко вкорінений і неподатливий до змін, але його вже поставлено під сумнів. Інформація про Україну надходить не тільки з ворожих джерел. Це можна розглядати як важливий позитивний крок.
Хоча ці зміни в інтелектуальній сфері не впливають на сучасну політику західних держав, не варто недооцінювати їхнього можливого політичного значення для майбутнього. Коротше кажучи, наукові та культурницькі зусилля української діаспори становлять істотну частину боротьби українського народу за краще життя та нічим не обмежені національні права.
ВИСНОВКИ ТА ПРОГНОЗИ
Історики мають підстави бути обережними, коли йдеться про передбачення. Але оскільки останнім часом футурологія здобула академічне визнання, зважуся висловити деякі прогнози щодо напряму, в якому розвиватиметься українська політична думка. Це, певна річ, може бути не більше як узагальнення досвіду минулого, і висновки матимуть гіпотетичний характер.
1. З огляду на територіальну консолідацію українських земель в одній державі майбутні ідейні течії і політичні рухи будуть меншою мірою регіональні, ніж у минулому. Цілком можливо, проте, що певні області з виразними географічними й історичними особливостями (наприклад Закарпаття) зберігатимуть регіональну самобутність. Однак регіоналізм відіграватиме в об’єднаній українській нації лише другорядну роль.
2. У минулому українці були переважно селянським народом, і це позначалося на їхніх ідеологіях. Народництво, головна течія другої половини XIX - початку XX ст., орієнтувалося на селянина. Консервативний напрям також мав аграрний відтінок. Однак за минуле півстоліття соціальна структура України зазнала глибоких змін. Тепер майже половина українців живе в містах, і рівень урбанізації зростатиме. Незважаючи на те, що комуністична влада від 1930-х років свідомо проводила політику русифікації міст, на Україні з’явилися свій промисловий робітничий клас і міська технічна інтелігенція. Остання група виконує роль, аналогічну ролі середнього класу в західних суспільствах. Отже, логічним є припущення, що в майбутньому українська суспільна думка та політичні програми менше визначатимуться селянським питанням, ніж у минулому. Проте цілком можливо, що зазначене “сільське походження” ще довго буде характерною рисою українського життя і думки. Цей висновок випливає не тільки з того, що рівень урбанізації українського суспільства менший, ніж у західних країнах, а також із того факту, що мешканці українських міст залишаються свідомими свого сільського походження і мають багато родинних і емоційних зв’язків із селом.
3. Імідж інтелектуальної однорідності, що його Радянська Україна, як і весь Радянський Союз, створює перед світом, треба вважати явищем поверховим і неминуче перехідним. Розмаїття думок і позицій не знищене, а тільки насильно позбавлене голосу. Воно все ще сховане під поверхнею, і не лише як пережиток минулого, але і як жива інтелектуальна сила, знову витворена діалектичною природою суспільства та людської думки. Згідно з офіційною радянською доктриною у “соціалістичному” суспільстві, у якому нібито вже не існує антагоністичних класів, немає ідеологічних розбіжностей. Але ця доктрина не справджується, попри величезні пропагандистські зусилля та відверті репресії, до яких влада мусить постійно вдаватися, щоб підтримати враження ідеологічної однорідності Якщо заборони будуть скасовані чи бодай частково послаблені, то це дуже скоро приведе до відродження ідеологічного та політичного плюралізму.
4. Чотири головні напрями новітньої української політичної думки існують і нині, хоч у досить прихованій формі. Такий висновок випливає з досвіду другої світової війни та з дослідження сучасного інтелектуального ферменту в Українській РСР. За сприятливих обставин традиційні течії з’являться знову, хоча, певна річ, у новій, зміненій формі. Неможливо оцінити їхню майбутню відносну силу чи передбачити, котра з них стане провідною. Це залежатиме не тільки від внутрішньоукраїнських чинників, але й від загального політичного клімату у Східній Європі. Однак найбільш імовірні дві альтернативи - або розвиток у націонал-комуністичному руслі (тобто наповнення фіктивної державності УРСР реальним змістом), або, в разі революційного піднесення, поворот до демократії (тобто відродження традицій Української Народної Республіки).
5. Мабуть, найскладнішою проблемою в майбутній еволюції української думки буде синтез антагоністичних політико-ідеологічних напрямів. Брак такого синтезу був головною причиною падіння незалежної української держави у 1917-1921 роках. З огляду на своє небезпечне географічне положення Україна тільки тоді має шанс вистояти політично, коли українці будуть здатні мирно розв’язати свої внутрішні суперечності та згуртуватися проти зовнішньої загрози й утиску. Громадянська війна - це розкіш, якої Україна не може собі дозволити. Але що може означати отой можливий синтез? Аж ніяк не зведення антагоністичних напрямів до єдиної загальної формули. Це радше процес взаємного зближення. Напрями, що колись протистояли один одному, тепер змушені будуть опанувати мистецтво конструктивного співробітництва. До
