Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

революцію Хмельницького як процес, метою якого було створити українську козацьку державу. Досвід революції 1917 р. і поразка справи української незалежності перетворили Липинського на соціолога та політичного мислителя. Його соціологічна концепція, хоч загалом оригінальна, у певних аспектах схожа на теорії Вільфредо Парето і Гаетано Моска, однак основи його філософії близькі до положень Берка і Токвіля. Липинський обстоював незмінність функцій еліти в кожному організованому суспільстві, тим більше у кожній державі. Він вірив, що здоровий соціальний розвиток потребує рівноваги між силами змін і стабільності, свободи і влади. Він бачив майбутню незалежну Україну як конституційну монархію з диференційованою класовою структурою на чолі з верствою заможних хліборобів. Хоча деякі ідеї Липинського були явно анахронічними (наприклад, підтримка політичних претензій родини Скоропадських), багато його глибоких зауважень треба розглядати як тривкий внесок у збагачення української політичної та соціальної думки. Липинський був центральною постаттю серед видатних інтелектуалів, які заслуговують персональної згадки: історики Дмитро Дорошенко (1882-1951), Степан Томашівський (1875-1930) та Василь Кучабскьий (1895-1945), всі вони були ще й активними публіцистами, а також Осип Назарук (1883-1940), мабуть, найблискучіший український політичний журналіст міжвоєнного часу.

Отже, можемо констатувати парадоксальний факт, що з чотирьох основних напрямів української політичної думки саме консерватизм, найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття.{16}

КОМУНІЗМ

Радянській історіографії, незважаючи на величезні зусилля, не вдалося знайти в українського комунізму дореволюційних коренів. Певна річ, більшовицькі групи існували на Україні й до 1917 р., але вони поповнювали свій членський склад з міських етнічних меншостей - росіян і зрусифікованих євреїв. Нечисленні етнічно українські більшовики стояли зовсім осторонь від національно-визвольного руху країни. Неможливо назвати жодного більшовика, який би до 1917 зробив хоча б найменший внесок в українську літературу, науку чи суспільну думку.

Український комунізм є паростком - хоча цей факт гаряче заперечує радянська історична наука - національної революції 1917 р. Саме сила і масовість українського визвольного руху змусили Леніна й керівництво Комуністичної партії звернути увагу на українські національні прагнення. Перший радянський уряд в Україні, т. зв. Народний Секретаріат, створено у грудні 1917 р. як противагу Центральній Раді. Дуже сумнівно, чи з’явилась би колись Українська Радянська Соціалістична Республіка, якби не було незалежної демократичної Української Народної Республіки.

Більшовики українського походження, однак, не залишилися обійденими національним відродженням рідної країни. Зберігаючи відданість партії та ідеології марксизму-ленінізму, вони також почали усвідомлювати себе українцями. Місцеві більшовицькі групи на Україні були об’єднані в єдину організацію в 1918 р., хоча Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У) залишалася регіональним відгалуженням російської партії, цілком підпорядкованим центральному керівництву в Москві. Національний елемент у КП(б)У зміцнів, коли до неї влилися деякі колишні українські соціал-демократи та українські соціалісти-революціонери крайнього лівого флангу демократично-народницького напряму, які в ході революції порвали зі своїми матірними партіями. Таким чином старі більшовики українського походження, національна свідомість яких активізувалася, а також колишні соціал-демократи й есери, що стали комуністами, поступово надали КП(б)У виразнішого місцевого характеру, якого їй спочатку бракувало. Втім, чисельно українці серед членів КП(б)У аж до 1920-х років залишалися в меншості.

Комунізм - єдиний з чотирьох основних напрямів української політичної думки, який може заявити про свій успіх. Врешті, сьогодні існує Українська Радянська Соціалістична Республіка, тоді як Українська Народна Республіка Грушевського і Петлюри й Українська Держава гетьмана Скоропадського впали за доволі короткий час. Але такий явний комуністичний тріумф має один дуже сумнівний аспект: він завдячує передовсім військовій інтервенції радянської Росії. Щодо цього існує принципова різниця між українським і російським комунізмом. У Росії більшовики були законними спадкоємцями революційних традицій своєї нації, і вони захопили й утримали владу власними силами. А на Україні, навпаки, комуністичний режим не мав глибокого коріння у місцевих традиціях, і його годі було встановити без “братньої допомоги” російської Червоної армії. Таким чином, українські комуністи ніколи не були господарями у власному домі, і їм випала невдячна роль посередників між рідним народом і зверхниками у Москві.

А все ж 1920-ті роки засвідчили значний зріст українського комунізму. Молодше покоління інтелігенції в Українській РСР відчувало, що традиційний народницько-демократичний світогляд застарів і став провінційним. Комуністична ідеологія вабила їх своїм динамізмом, науковими, як їм видавалося, засадами, світовими перспективами. Силою обставин українським комуністам випало боронити національні та державні інтереси своєї батьківщини. У той час Радянська Україна ще мала певну автономію, передусім у питаннях освіти й культури, і можна було перебувати у добрій вірі щодо реальності побудови української соціалістичної нації. Вражали досягнення в культурі - літературі, науці, мистецтві - за десятиліття від 1923 до 1933 р. Культурницьку працю виконувала переважно непартійна інтелігенція, вихована ще в старих демократичних традиціях, але цей процес офіційно підтримували українські комуністи. Досягнення, яке саме їм треба зарахувати, - це українізація міського життя. Дореволюційний український рух був ідеологічно й організаційно спрямований на сільську місцевість, тимчасом як міста скидалися на чужорідні анклави. Тепер, уперше в новітній історії, українська культура набула міського характеру, а міста поступово стали більше українськими за мовою і загальним укладом життя.

Доказом життєздатності українського комунізму в 1920-х було те, що він міг поповнювати своє членство і поза межами СРСР, де за його спиною не стояла могутня держава. Комуністичні та прорадянські симпатії були дуже відчутні серед українців у Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині, емігрантів у країнах Західної Європи, українських поселенців у Сполучених Штатах і Канаді. Прихильність до комунізму, попри звичні невдоволення економічного характеру, була до певної міри виявом патріотичних почуттів: позитивні національні досягнення в Українській РСР вигідно вирізнялися на тлі гніту та приниження, яких зазнавали українці в інших країнах, особливо під гнітючим шовіністичним польським пануванням у Галичині та на Волині. Поширення прорадянських симпатій також відображало кризу традиційного демократично-народницького світогляду. Прикметно, що деякі колишні провідні діячі Української Народної Республіки, такі, як Грушевський і Винниченко, заявили про свою прихильність до радянської системи; перший навіть повернувся до УРСР.

Але розвиток радянської України неминуче мусив зіткнутися з московським централізмом. Порушення державних і національно-культурних прав УРСР - прав, національно гарантованих партійною програмою і радянським законом, - викликали реакцію деяких українських комуністів. Таким було походження т. зв. націоналістичних ухилів у КП(б)У, які часто виникали у 1920-х роках. Сам факт, що були комуністи, які хотіли боронити права своєї нації аж до конфлікту з Москвою, доводив, що комунізм став українською політичною течією{17}, а не просто знаряддям російського імперіалізму, як часто твердили українці-антикомуністи. Водночас такі ухили відображали трагічну дилему українських комуністів - важко було