Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів

прокурора в суді в якості суб'єкта кримінального переслідування. Якщо ж потерпілий відмовився самостійно підтримувати обвинувачення, або якщо в провадженні взагалі відсутній потерпілий, то таке провадження підлягає закриттю шляхом винесення судом відповідної ухвали. Висновок

Наразі існує достатньо велика кількість недоліків КПК в частині визначення меж судового розгляду прокурором. Відповідно, така невизначеність достатньо негативно впливає на ефективність всього кримінального провадження. Так, наприклад, достатньо багато питань викликає порядок доказування винуватості особи в суді прокурором. У даному випадку мова йде про співвідношення меж обвинувачення та меж доказування. Встановлення винуватості особи та призначення покарання являється завданням суду, яке він виконує в рамках реалізації функції правосуддя. На прокурора та потерпілого не може бути покладено обов'язок обґрунтування необхідності застосування до обвинуваченого покарання, їх завдання — надати суду достатні докази для призначення такого покарання. Тому задля більш чіткого розмежування функції кримінального переслідування та функції правосуддя ще раз варто наголосити, що ні прокурор, ні потерпілий не в праві визначати та обґрунтовувати покарання, а лише доводити власне винуватість особи.

Також варто звернути увагу на положення ст. 291 КПК, де зазначено, що обвинувальний акт має, крім інших, містити відомості обставин, які обтяжують чи пом'якшують покарання. З огляду на те, що саме обвинувальним актом визначається обвинувачення, досить дивною є ситуація дослідження обставин, які обтяжують покарання, про яких немає згадки в самому обвинувальному акті. Більше того, з аналізу ст. 291 КПК можна зробити висновок, що виключення або встановлення обставин, які пом'якшують покарання, так само як і уточнення анкетних відомостей обвинуваченого, також повинно відбуватися через процедуру зміни обвинувачення, передбачену ст. 338 КПК. Проте ігнорування вказаної процедури в даних конкретних випадках не буде обмежувати права сторони захисту під час судового розгляду, адже зміни анкетних даних не впливає на стратегію захисту, а тягар доведення обставин, які пом'якшують покарання, може бути перекладено на обвинуваченого, його захисника або законного представника (тим більше вони з самого початку були зацікавлені у доведенні таких обставин).

Проте все одно необхідно звернути увагу на факт існування колізії між ст. ст. 291 та 338 КПК. Зважаючи на те, саме обвинувальним актом визначається обсяг обвинувачення в суді, а також з огляду на відносну лаконічність даного документу, в якому зазначаються лише ті відомості, які дійсно мають значення для визначення меж судового розгляду, вважаємо доцільним привести у відповідність вказані положення кримінального процесуального закону шляхом розширення підстав для зміни обвинувачення шляхом посилання на положення, які стосуються відомостей обвинувального акта. Відповідно, ч. 1 ст. 338 КПК слід викласти в такій редакції: «З метою зміни правової кваліфікації та/або обсягу обвинувачення, а також за необхідності внесення змін до обвинувального акта прокурор має право».

Змін потребують і інші положення КПК у частині визначення меж судового розгляду. Тому можна зробити висновок, що дана проблематика досі залишається невирішеною, а тому потребує більш детального дослідження науковцями та практиками.

Список використаних джерел:

1. Гринюк В.О. Суб'єкти реалізації функції обвинувачення у кримінальному процесі України. Форум права. 2016. № 2. С. 54-58.

2. Михайлова Т.А. К вопросу о концепции уголовного преследования в судебных стадиях / Прокуратура и правосудие в условиях судебно-правовой реформы: Сборник научных трудов. М.: Научно исследовательский институт проблем укрепления законности и правопорядка, 1997. С. 112-116.

3. Корж В.П. Актуальные вопросы законодательного закрепления новых процессуальных полномочий прокурора в суде / Проблемы совершенствования прокурорского надзора. М., 1997. С. 105, 107.

4. Халиулин А.Г. Уголовное преследование как функция прокуратуры Российской Федерации (проблемы осуществления в условиях правовой реформы): дисс. докт. юр. наук: 12.00.09. Москва, 1997. 261 с.

5. Підтримання прокурором публічного обвинувачення: підруч. / кол. авт. К.: Національна академія прокуратури України, 2017. 630 с.

6. Колодчин В.В., Туманянц А.Р. Повноваження прокурора в судовому провадженні у першій інстанції: монографія. Харків: ТОВ «Оберіг», 2016. 228 с.

7. Грушевська М.І. Зміна прокурором публічного обвинувачення як форма зміни правової позиції прокурора в суді першої інстанції. Вісник Асоціації кримінального права України. 2017. № 1(8). С. 236-247.

8. Головко Л.В. Институт отказа прокурора от обвинения и изменения обвинения в суде: постсоветские перспективы в условиях теоретических заблуждении. Государство и право. 2012. № 2. С. 50-67.

9. Кримінальний процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар / відп. ред. С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю. Захарченко. Х.: Одіссей, 2013. 1104 с.

10. Павлишин А.А. Відмова прокурора від підртимання державного обвинувачення в суді. Прокуратура. Людина. Держава. 2005. № 2. С. 54-61.

11. Каркач П.М. Державне обвинувачення в суді за новим кримінальним процесуальним законодавством України: [навч. посіб.]. Х.: Право, 2013. 184 с.

12. Грушевська М.І. Поняття та загальна характеристика відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. Науковий вісник Херсонського державного університету. 2016. Випуск 3. Том 2. С. 100-103.

Поняття апеляційного провадження та його місце в системі стадій кримінального судочинства

Дидич О.Ю.,

Національний університет «Одеська юридична академія»

Вступ

Сучасне реформування кримінального провадження України вимагає виваженого та системного підходу, що підносить на якісно новий рівень питання про систему та структуру кримінального процесу.

Право на оскарження судових рішень належить до засад кримінального провадження, закріплених на конституційному рівні. Так, відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [7]. Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 визначено, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, а перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина [21].

Отож, на національному рівні право на апеляційне оскарження є важливою складовою права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, що