Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів

Так, згідно з ч. 1 ст. 334 КПК, матеріали кримінального провадження можуть об'єднуватися в одне провадження або виділятися в окреме провадження ухвалою суду, на розгляді якого вони перебувають, згідно з правилами, передбаченими ст. 217 КПК. Відповідно, підставами для об'єднання матеріалів кримінального провадження може бути судовий розгляд щодо декількох осіб, які обвинувачуються у вчиненні одного кримінального правопорушення, або щодо однієї особи, яка обвинувачується у вчиненні кількох кримінальних правопорушень. Тобто, за своє суттю, об'єднання матеріалів кримінального провадження дуже схоже до висунення додаткового обвинувачення, адже в цих випадках фактично збільшується обсяг обвинувачення шляхом, наприклад, розгляду в судовому засіданні нового епізоду кримінального правопорушення. Отже, задля встановлення відмінностей цих двох інститутів перш за все варто звернути увагу на їх процесуальні особливості.

Так, у випадку висунення додаткового обвинувачення таке обвинувачення, як правило, з'являється в ході судового розгляду у зв'язку з дослідженням доказів щодо первісного обвинувачення. Відповідно, додаткове обвинувачення само по собі не існує (крім випадку окремого досудового розслідування, про що мова велася вище), воно може бути приєднане до первісного обвинувачення в рамках одного кримінального провадження.

У випадку об'єднання матеріалів кримінального провадження мова йде про два окремі кримінальні провадження, які до моменту їх об'єднання були повністю самостійними, тобто вони розглядалися в рамках окремих судових розглядів, які відбувалися у різний час. Тобто кримінальні провадження щодо таких обвинувачень існували автономно, і фактично вони такими можуть залишатися.

Ще однією відмінність досліджуваних інститутів є мета їх застосування. Так, у випадку об'єднання матеріалів кримінального провадження основною ціллю суду при винесенні рішення про таке об'єднання є необхідність більш повного дослідження всіх обставин кримінального правопорушення (або декількох кримінальних правопорушень) в рамках одного судового розгляду. Також метою об'єднання матеріалів кримінального провадження є забезпечення процесуальної економії. Метою висунення додаткового обвинувачення є розширення первісного обвинувачення на підставі обставин, які були встановлені. Прокурор, висуваючи додаткове обвинувачення, не переслідує мету процесуальної економії, а забезпечує невідворотність кримінальної відповідальності за вчинений злочин.

Відрізняються також наслідки відмови суду у здійсненні вказаних процесуальних дій. Так, якщо не буде об'єднано матеріали кримінального провадження, то будуть відбуватися два (або більше) окремі судові розгляди. У випадку відмови у задоволенні клопотання про розгляд додаткового обвинувачення таке обвинувачення не буде предметом судового розгляду (крім випадків здійснення окремого кримінального провадження).

Не менш важливим правом прокурора в якості суб'єкта кримінального переслідування під час судового розгляду в суді першої інстанції є право відмовитись від обвинувачення. При цьому існування даного інституту почало піддаватися певній критиці.

Так, Л. В. Головко, провівши ґрунтовне дослідження, дійшов висновку, що наявність такого інституту, як відмова від обвинувачення, на пострадянському просторі (правові системи країн якого традиційно відносять до континентальної правової сім'ї) пояснюється теоретичною помилкою, яка в подальшому стала підставою для появи інституту відмови від обвинувачення у радянських та пострадянських кримінальних процесуальних законах. Науковець посилається на положення Статуту кримінального судочинства 1864 р., де зазначено, що прокурор в суді не може розпоряджатися обвинуваченням, а це право належить виключно суду. Прокурор, якщо він вважав, що вина особи підтверджується, міг лише про це заявити суду «по совісті» [8, c. 58]. Відповідно, українське законодавство вважається несправедливим у порівнянні із зарубіжним у зв'язку з тим, що воно не передбачає можливості винесення виправдувального вироку, якщо прокурор відмовився від обвинувачення [10, c. 58].

Проте ми не можемо підтримати точку зору, згідно з якою інститут відмови від обвинувачення є «помилковим», а у випадку спростування обвинувачення прокурор не повинен від нього відмовлятися, а лише висловити свою позицію. Це, в першу чергу, поясняються тим, що в кримінальному процесуальному законодавстві України обвинувачення розглядається як обов'язок, який покладається на прокурора. Обвинувачення не можна розглядати лише як певний процесуальний спір, адже таке обвинувачення було обґрунтоване в ході досудового розслідування шляхом збирання, перевірки та оцінки доказів. Відповідно, відмова від такого обов'язку та від усіх результатів досудового розслідування повинно бути відповідним чином оформлене.

Крім того, на суд покладається обов'язок винести законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення. Як правило, в кримінальному провадженні переважають докази сторони обвинувачення, а основним завданням сторони захисту стає спростування таких доказів. Тобто у випадку відмови прокурора від обвинувачення, у суду, як правило, недостатньо доказів для винесення виправдувального вироку, адже дане судове рішення також повинно бути обґрунтованим та мотивованим. Згідно з ч. 4 ст. 17 КПК усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи. Проте принцип презумпції невинуватості на поширюється на випадки, коли відсутні сумніви у зв'язку з фактичною відсутністю обвинувачення через самоусунення прокурора від такої діяльності. Встановлених в суді обставин може бути недостатньо для винесення обґрунтованого та вмотивованого рішення, а на прокурора не може бути покладено обов'язок доводити невинуватість особи. Тому ми вважаємо, що наявна в чинному КПК процедура відмови від обвинувачення та винесення кінцевого процесуального рішення судом у формі ухвали про закриття кримінального провадження (крім випадків підтримання обвинувачення прокурором) максимально відповідає сутності обвинувачення та в повній мірі забезпечує права учасників кримінального провадження.

Якщо вести мову про конкретні причини відмови прокурора від обвинувачення, до серед них виділяють невірну оцінку доказів, зібраних під час досудового розслідування; виявлення під час судового розгляду якісно нових обставин, які «зламали» всю систему обвинувачення; виявлення фактів грубих порушень закону на досудовому слідстві [11, c. 59]. Відповідно, така відмова можлива лише за наступних підстав: а) коли не встановлено подію злочину; б) коли у діянні підсудного немає складу злочину; в) коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину [12, с. 102].

Оформлюється відмова від обвинувачення у формі постанови, які повинна відповідати вимогам ст. 110 КПК, та яка, згідно з ч. 1 ст. 341 КПК, повинна бути погоджена з прокурором вищого рівня. Як зазначає М. І. Грушевська, дана постанова має процесуальне значення, оскільки завдяки цьому документу є можливість оцінити обґрунтованість і законність рішення прокурора про відмову [12, c. 103]. Відповідно, у випадку відмови прокурора від обвинувачення головуючий роз'яснює потерпілому його право підтримувати обвинувачення в суді самостійно. Якщо потерпілий погодиться, то саме на нього перекладається обов'язок довести вину особи, а також на потерпілого поширюються всі права