Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

на тому, що “Велика Українська Революція” була зовсім своєрідним історичним процесом, твором виключно українського ґрунту, що її не можна виводити ні з яких загальних російсько-імперіяльних джерел. Один із головних закидів Дивнича проти Кучабського, що останній розглядає українську революцію як частину загальної східньоєвропейської політичної та соціяльної кризи, яка в той час захопила й Україну. Не будемо входити в те, наскільки вірно інтерпретує Дивнич погляди Кучабського, а наскільки він підсовує йому таке, чого той і не думав казати. У своїй знаменитій книзі Кучабський, здається, єдиний досі історик визвольних змагань, що досліджує українську справу на широкому міжнародно-політичному тлі, притягуючи, м. ін., і світову війну, і Паризьку мирову конференцію, оскільки вони заважили на долі України; очевидно, від мусів віддати багато місця і російській революції. Який український патріот не бажав би, щоб речі виглядали саме так, як їх змальовує Дивнич! Але коли вони такими не були, чи маємо ми право викривлювати факти нашої власної історії? Кучабський у всякому разі тут ближчий до історичної правди, ніж Дивнич. Події 1917-21 років не можна ставити на одну дошку з Хмельниччиною, яка дійсно була вибухом динамічних сил, нагромаджених у Козацькій Україні, і прямим революційним зударом з чужою державністю. Зате 1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі. Остаточним закріпленням радянської системи на наших землях, що відбулося не без активної співучасти частини самого українського народу, українська революція дала себе втягнути в річище революції всеросійської. Згадаймо, що в 1919 році українські землі були головним тереном розправи між російською революцією та російською контрреволюцією.

Отже, українська революція і своїм початком, і своїм кінцем, і тисячними нитками була фактично пов’язана з російським імперіяльним історичним процесом. Ми не хочемо сказати, що у ці роки українство зовсім не виступало як окремий чинник. Ні, на це останнє є тисячі доказів, - між іншим, хоч би той, що саме українські повстанці припечатали долю армії Денікіна. Революційний рух на Україні прямував до того, щоб вийти на свій власний шлях, щоб вирватися із магнетичного поля імперщини. Але, не зважаючи на всі намагання в цьому напрямі, не наступило в 1917-21 роках остаточне оформлення громадянства України в окремий політичний підмет, чіткою гранню відмежований від російського світу. Це завдання лишається для нашого майбутнього. Зате на українському Заході ми вже перед 1914 роком були політичною нацією, а 1918 рік застав обидва ворожі національні табори як два зовсім окремі суб’єкти, що між ними була можлива мілітарна перемога і завоювання, але не була можлива ідейна і політична амальгама, що характеризувала (а подекуди й по нинішній день далі характеризує) українсько-російські взаємини на нашому Сході.

Не зважаючи на далекосяжні розбіжності з Ю. Дивничем, ми з ним цілковито згодні в тому, що галицькі визвольні змагання влилися “беззастережно й безповоротно” в одне всеукраїнське політичне річище. Тепер і в краю й на еміґрації спільна доля поєднала розрізнені історією вітки нашого народу; в терпіннях сучасної лютої пори формується новий всеукраїнський тип українця, що йому належатиме майбутнє.

Але уніфікація українства відбувається досі, силою обставин, як “рівняння вниз”. Нівелює людей не тільки більшовицький терор на рідних землях, але також мізерія таборового побуту на еміґрації. Та годі вважати цю нівеляційну уніфікацію за останнє слово, годі нею самою захоплюватися. Вона історично виправдається тільки тоді, коли послужить як спільна всім українцям вихідна точка для нового підйому. Ми переконані, що такий підйом може наступити тільки як спільний, дійсно всеукраїнський - або його взагалі не буде. Щойно таке “рівняння вгору” - уніфікація, що її ми були б не пасивним об’єктом, але творчим підметом - перебороло б остаточно всі старі українські східньо-західні тертя й непорозуміння. Однак, процес культурного й політичного підйому - “рівняння вгору” - неможливий без “орієнтаційних віх”: без ідеалів, вартостей, прикладів і традицій. Чи Західня Україна може тут щось внести до всеукраїнської скарбниці? Ми переконані, що вона приходить не з порожніми руками. Приносить вона не лише своїх Франків і Стефаників, але в першу чергу те, в чому таки її найбільша особливість і найбільша цінність: своєрідні політичні традиції. Ми не творимо із цих традицій недоторкальних святощів. Ми зовсім згідні з тим, що вони повинні бути піддані якнайсуворішій критиці, у світлі тих досвідів, що їх поробила Україна Східня. Але нехай це буде критика ділова і, як пристало між синами одного народу, доброзичлива.

НАПРЯМИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ{14}

ОКРЕСЛЕННЯ ТЕМИ

Розглядаючи розвиток українських політичних ідей, маю намір обмежитися новітньою добою, тобто XIX і XX ст. Такі хронологічні межі диктує структура самого об’єкта дослідження. Суспільна думка та політичні ідеології домодерного періоду істотно відрізнялися від тих, що панували в минулому й цьому століттях, і їх вивчення вимагало б іншого методологічного підходу. Досить кількох прикладів. Політична свідомість на Україні в середні віки (Київська Русь і Галицько-Волинське князівство) виражалася передусім у релігійно-духовних і династичних відносинах. Політична свідомість в українській козацькій державі XVII і XVIII ст. була “станово” обмежена і виявлялась у захисті прав і свобод козацької верстви; до того ж релігійні та династичні елементи надалі відігравали важливу роль.

На відміну від раніших часів, українські політичні ідеї XIX і XX ст. розвивалися в соціальному середовищі, у якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався традиційний сільський спосіб життя і на зміну йому поставало масове індустріальне суспільство. Панівними напрямами української суспільної думки за останніх півтора століття були націоналізм, демократія, лібералізм, консерватизм, соціалізм, комунізм і фашизм. Усі ці напрями є типово “новітніми” ідеологіями, характерними і для інших європейських народів, однак на Україні вони набули специфічної форми. Особливий характер новітньої української суспільно-політичної думки великою мірою визначали умови життя народу під чужоземним пануванням і його боротьба за своє самоутвердження як нації. Ця особливість стає ще виразнішою, коли порівняємо розвиток української та російської ідеологій. Україна зазнавала впливу таких російських інтелектуальних і політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво і марксизм, але в українському середовищі вони набули своєрідного характеру. Однак Україна черпала ідеологічну наснагу не тільки в Росії чи через неї. Важливими були й польський та австро-німецький впливи, а рівно ж - канали безпосередніх інтелектуальних контактів із Заходом, а також певні суто місцеві явища.

Проте спочатку зробимо кілька коротких зауважень щодо стану вивчення історії новітньої української політичної та суспільної думки. Що стосується історії суспільної думки, то цю тему ще майже не опрацьовано, вона - неораний переліг. Їй не