Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів

По-друге, згідно зі ст. 1 Закону України «Про державну таємницю» від 21.01.1994 р. № 3855-XII (з наступними змінами та доповненнями) [27] доступ до державної таємниці — це надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, або ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, цією посадовою особою відповідно до її службових повноважень.

Під час судового провадження доступ до матеріалів, які містять відомості, що становлять державну таємницю, суд надає захисникам та законним представникам обвинуваченого, потерпілому та його представникам, перекладачу, експерту, спеціалісту, секретарю судового засідання, судовому розпоряднику, яким надано допуск до державної таємниці та які потребують його під час здійснення своїх прав і обов'язків, передбачених КПК, виходячи з обставин, встановлених під час кримінального провадження (ч. 4 ст. 517 КПК).

Допуск до державної таємниці надає орган Служби безпеки України після проведення їх перевірки. Допуск до державної таємниці — це оформлення права громадянина на доступ до секретної інформації (ст. 1 Закону України «Про державну таємницю» від 21.01.1994 р. № 3855-XII).

Обвинувачений бере участь у кримінальному провадженні без оформлення допуску до державної таємниці після роз'яснення йому вимог ст. 28 Закону України «Про державну таємницю» та попередження про кримінальну відповідальність за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю (ч. 3 ст. 517 КПК).

Отже, перш ніж прийняти рішення про надання доступу до конкретної таємної інформації учасникам кримінального провадження, яких зазначено в ч. 4 ст. 517 КПК України, суд повинен переконатись, що вони мають допуск до державної таємниці відповідної форми.

Рішення суду про надання доступу до конкретної таємної інформації та її матеріальних носіїв є видом судового рішення, оскільки: 1) є правозастосовним актом (зокрема, актом застосування норм кримінального процесуального права (ст. 517 КПК та ін.)); 2) приймається уповноваженим суб'єктом кримінального провадження, який реалізує свої повноваження в межах визначеної законом компетенції (судом); 3) містить відповіді на правові питання, які виникають у конкретному кримінальному провадженні (зокрема, щодо необхідності забезпеченням реалізації процесуальних прав учасників кримінального провадження, яких зазначено у ч. 4 ст. 517 КПК України); 4) має загальнообов'язковий характер та ін.

Разом із тим у КПК України не закріплено вимоги до змісту наказу або письмового розпорядження суду. Наказ або письмове розпорядження суду як вид судового рішення не зазначено у ч. 2 ст. 110 КПК та у ст. 369 КПК України, але закріплено у ч. 4 ст. 517 КПК України. У Висновку № 11 (2008)

Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень вказано, що «накази, винесені судом у складі колегії суддів або суддею одноособово» входять до поняття терміну «судове рішення» (п. 9 Вступу) [3].

Звернемо увагу, що у адміністративному судочинстві рішення про надання доступу до матеріалів адміністративної справи, які містять державну таємницю, суд приймає у формі ухвали [28]. Вбачається, що такий підхід цілком може бути застосовано законодавцем і в кримінальному провадженні.

Отже, з метою узгодженості положень ч. 2 ст. 110 КПК, ч. 2 ст. 369 КПК України та ч. 4 ст. 517 КПК України вважаємо доцільним закріпити в ч. 4 ст. 517 КПК України, що «рішення про надання доступу до конкретної таємної інформації та її матеріальних носіїв приймає керівник органу досудового розслідування, прокурор у формі постанови, а суд — у формі ухвали». Дана пропозиція відповідає ч. 2 ст. 369 КПК України та ідеї уніфікації судових рішень, яка висловлена в юридичній літературі [8, с. 70, с. 102].

2.3. У судовому провадженні може виникнути ситуація необхідності прийняття судом процесуальних рішень, які пов'язано із міжнародним співробітництвом. Згідно зі ст. 543 КПК України міжнародне співробітництво під час кримінального провадження полягає у вжитті необхідних заходів з метою надання міжнародної правової допомоги шляхом вручення документів, виконання окремих процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, тимчасової передачі осіб, перейняття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання вироків. Міжнародним договором України можуть бути передбачені інші, ніж у КПК, форми співробітництва під час кримінального провадження. У разі необхідності, суд, який здійснює кримінальне провадження, складає письмовий запит про міжнародне співробітництво у формі доручення або клопотання (ст. 548 КПК). Це може бути, наприклад: а) запит про міжнародну правову допомогу у формі доручення про проведення певних процесуальних дій (у тому разі слідчих (розшукових) дій): допиту (ч. 3 ст. 552 КПК), обшуку, огляду місця, вилучення, арешту чи конфіскації майна або інших процесуальних дій (ч. 4 ст. 552 КПК); б) запит про видачу особи (екстрадицію) у формі клопотання (ст. 575 КПК); в) клопотання суду про передання кримінального провадження іншій державі (ст. 599 КПК, ст. 600 КПК).

У межах теми нашого дослідження інтерес викликає питання: чи є доручення про проведення певних процесуальних дій (ст. 552 КПК) або клопотання про видачу особи (екстрадицію) (ст. 575 КПК) та клопотання суду про передання кримінального провадження іншій державі (ст. 600 КПК) видами судового рішення суду першої інстанції.

Вважаємо, що так, оскільки вони мають ознаки судового рішення, зокрема, є:

1) правозастосовними актами, форма та зміст яких встановлена національним кримінальним процесуальним законодавством;

2) актами реалізації судом своїх повноважень в межах визначеної законом компетенції (п. 7 ч. 1 ст. 541 КПК, ч. 1 ст. 548 КПК, ч. 1 ст. 551 КПК, ч. 1 ст. 575 КПК, ч. 1 ст. 599 КПК);

3) юридичними фактами, які породжують та змінюють кримінально-процесуальні відносини, що пов'язані з рухом кримінального провадження. Як зазначається в юридичній літературі, судове доручення або клопотання є приводом до взаємодії з іноземними судовими і правоохоронними органами [29, с. 29, с. 35].

4) повинні бути законними, обґрунтованими та вмотивованими, що випливає з положень ч. 2 ст. 551 КПК, п. 7 ч. 2 ст. 552 КПК, ч. 4 ст. 552 КПК України.

Разом із тим суд приймає рішення лише про необхідність направлення запиту (доручення, клопотання).