Серед таємниць і чудес - Микола Олександрович Рубакін

Гомер розповідає в «Іліаді», як одного разу заговорив кінь грецького героя Ахіллеса і провіщав своєму господареві, що той загине під стінами Трої. До нього пророкували, зі слів того ж Гомера, Фріксів баран і корови на горі Олімп. А за словами римського вченого Плінія, коли царя Тарквінія за його гордість і зневажливе ставлення до потреб підлеглих було позбавлено трону, раптом заговорив собака. Нарешті було ще й таке чудо: коли вбивці йшли в палац римського імператора Доміціана, ворона, що сиділа на даху Капітолія, зненацька вигукнула: «Що добре, то добре!». Так про це розповідає римський історик Светоній.

Але ще більше розповідей про чудеса можна знайти в книгах, написаних християнськими письменниками. Казали, що в Бургосі, в Іспанії, в зображеного на розп’ятті Христа щотижня доводилося стригти волосся, бо воно дуже швидко в нього відростало. Зрозуміло, монахи благочестиво стригли Христа, а волосся його продавали за велику ціну. Казали, що завдяки статуї богородиці в Сарагоссі у одного безногого відросла нога.

Книг з розповідями про такі чудеса дійшло до наших часів багато. Про одного угодника, наприклад, розповідається, як він, щоб умертвити свою плоть, жив у пустелі, весь час молячись. І птахи почали носити йому їжу — аби тільки пустельник не відвертався од такої святої справи. Коли ж до святого приходив у гості інший святий, птахи приносили подвійну порцію.

А коли пустельник помер, приишли два леви, щоб викопати могилу святій людині, жалібно завили і стали перед ним навколішки. А ще більше чудо сталося з іншим святим, який після посвячення дав обіцянку ніколи не митися, бо, на його думку, справжній монах ніколи не повинен бачити себе голим. І ось під час однієї подорожі цей монах у відчаї стояв на березі річки, через яку не було ніякого містка. Саме тут і сталося чудо: бачачи відчай благочестивого монаха, з’явився до нього ангел і переніс через річку. Вода так і не торкнулася його тіла. Монах не помився і цього разу.

Про різні такі чудеса багато розповідається в житіях християнських святих.

Коли перегортаєш і читаєш такі книги, від них віє далекою-далекою старовиною. В старовинних книгах багато такого, чого в нових зовсім і не знайдеш. У давнину в людей була своя особлива мова, особливі засоби висловлювати думки, особлива манера міркувати. Нарешті — і це головне — в давнину люди дивилися навколо себе не такими очима, якими дивимося ми. В тодішніх людей було своє розуміння, своя наука, зовсім не схожа на сучасну, була й своя віра — не така, як наша. І настрій у людей в давнини був не такий, як у нас. І інтереси, і щоденні потреби теж. Читаючи якусь старовинну книгу, мимоволі уявляєш собі, що за людина, коли і як її писала.

І чим далі в давнину, тим більше чудес. І тим міцніша віра людей у чудеса. І це без винятку в усіх країнах, в усіх народів, і все це начебто за одним і тим же правилом. Тисячі років тому ніякої іншої віри і не було, крім віри в чудеса.

Все, що тільки відбувалося навкруги, вважалося не звичайне природою і змінами в ній, тобто не її природними явищами, дом. Вважалося, що все відбувається не само по собі, а не ні як за допомогою надприродних, таємничих сил, котрі нібито можуть порушувати й переробляти всі порядки в природі і творити з нею що завгодно.

Багато мільйонів людей багато тисяч років вірили, що ці надприродні сили є всюди і що, крім таких сил, у світі нічого немає і навіть бути не може. Чудо від звичайного явища зовсім не відрізнялося. Геть усе здавалося чудесами. Таємничі надприродні сили вбачалися скрізь. Усе вважалося чудесним, що тільки було і є на небі й на землі. Чудесами були і ріки, і сонце, і каміння, рослини і тварини, і все живе й неживе в природі.

Стародавні єгиптяни, наприклад, вважали святими різноманітних тварин: і дрібну комаху, і звичайного кота, і птаха ібіса, і страшного крокодила, і чорного бика з білою плямою на лобі, що звався Апіс.

Надприродною силою вважали стародавні єгиптяни і ріку Ніл. Для них це була не ріка, а якесь особливе божество, тобто щось таємниче і чудесне. За віруваннями стародавніх єгиптян, Ніл теж міг втручатися в людське життя і творити чудеса, порушуючи звичайний його хід.

Такою ж чудесною і таємничою істотою вважали в Перу сонце. Для перуанців воно було родоначальником царів, а царів вважали його нащадками і намісниками. І сонце і його нащадки, за вірою перуанців, теж творили чудеса.

Така була віра цілого народу, а на віру опиралися, звичайно, різні, на наш погляд, дуже дивні міркування та й діла. І це було колись не тільки в Єгипті, але й в усіх інших країнах. Наприклад, далеко від Єгипту, в Америці — в Перу, на горах паслися численні отари лам, що належали «сонцю», начебто воно й справді може бути їх власником; на полонинах обробляли «для сонця» величезні угіддя, наче сонцю й справді потрібна їжа; по всій країні було споруджено храми, присвячені сонцю, а в столиці стояв головний храм, де щороку запалювали новий вогонь — зовнішній знак сонця.

В старовину дуже часто поклонялися й іншим небесним світилам, так наче вони були живі божественні істоти, які можуть і любити, і ненавидіти, і пити, і їсти, і народжувати дітей, і втручатися в людські діла, і порушувати звичайний хід справ, змінювати всю природу, і творити чудеса. Подібно до цього в багатьох країнах віддавали божеські почесті і вогню, і воді, й деревам. Ліси, моря, небо, підземний світ, увесь всесвіт здавалися заселеними різними чудесними істотами.

Стародавні греки вірили у безліч богів та напівбогів і різних таємничих і чудесних істот — дріад, наяд, тритонів, сатирів, фавнів. І всі ці істоти, за вірою греків, втручалися в справи