Серед таємниць і чудес - Микола Олександрович Рубакін

Як видно, час зробив своє: перестав існувати кам’яний велетень, свідок слави Аменхотепа III.

Але вийшло саме навпаки: слава його тільки-но починалася…

Через деякий час дивна чутка пронеслася по Єгипту, а потім і по всьому світу. Ось що розповідали: кожного ранку, як тільки сонце хоч трохи зігріє своїм промінням спотворені руїни статуї Аменхотепа, вона стогне протяжно і жалібно, наче людина.

Справді, статуя стогнала… Може, це плакав Аменхотеп. вгадуючи своє зруйноване царство? Може, журився і каявся в жорстокостях, які колись вчинив над своїми ворогами і підлеглими? Чи, може, сумував, спостерігаючи несправедливість і жорстокість, що стільки тисячоліть коїлись навколо нього? Може, обридло йому дивитися на людство, яке поділялось на сильних і слабих, голодних і ситих, заможних і бідних, принижених і гнобителів?.. Чому стогнав Аменхотеп — невідомо, але що він справді стогнав, це було безперечно: його стогін міг чути кожен, хто бажав. Для цього треба було лише прийти до його підніжжя пізньої ночі і чекати там, доки зійде сонце. Аменхотеп стогнав тільки рано на світанку.

Таке дивне явище привернуло до себе увагу.

Хіба ж це не чудо: простий, звичайний камінь — і раптом стогне людським голосом! І не тільки стогне, а ніби навіть вимовляє якісь слова. Про кам’яного велетня швидко пішли розмови серед людей, що він то стогне, то сміється, то розмовляє і завжди на різні голоси. Говорили також, що він не перед кожною людиною виявляє себе, а лише перед тими, хто йому більш-менш до вподоби. Твердили ще й таке, наче кам’яний Аменхотеп іноді віщує людям їх долю. Розповідали про якісь видіння, знамення, чудеса, які він породжує. Багато про що говорили. І в цих розмовах важко було розібрати і відокремити правду од брехні.

Знайшлося чимало людей, які захотіли самі побачити чудо. Із різних країн у Фіви потяглися мандрівники і справді чули стогін статуї.

Чутки про єгипетську статую, що розмовляє, дійшли до Греції і Риму.

Багато греків і римлян виявили бажання наочно пересвідчитися в тому, чи справді камені можуть стогнати і говорити. Перш ніж вірити в чудо, дехто вирішив перевірити його. А більшість і не думали перевіряти чудо. Вони в нього заздалегідь вірили, вірили з чужих слів. Але до каменя, що розмовляє, їх вабила цікавість, проста, іноді навіть пуста цікавість.

Безліч мандрівників приїжджали слухати статую. Були серед них і відомі люди того часу: Лукіан, Ювенал, Павсаній, Діон та інші. Багато відвідувачів вирізували різні написи на підніжжі кам’яного велетня.

Велика кількість таких написів різними мовами вкриває його п’єдестал. Один напис, наприклад, говорить: «Я, Тит Юлій Лупус, намісник Єгипту, благополучно слухав тебе (тобто статую) о першій годині». Другий напис такий: «Фунізуланос Харізій, стратег (воєначальник) Гермонта, із Латополя, разом зі своєю дружиною Фульвією чули тебе на світанку. Харізій приніс на твою честь жертву і звелів вирізати ці вірші на твою честь, бо ти розмовляв з ним і вітав його».

Якийсь Аррій вирізав на підніжжі статуї чотири рядки, взяті з старовинних книг: «Великі боги! Яке надзвичайне чудо я бачу своїми очима! Це бог, це один з небожителів, який, вселившись у статую, дозволяє чути свій голос і приваблює до неї натовпи людей. Ніколи смертному не створити такого чуда».

І справді, те, що статуя говорить, усім здавалося великим чудом: замість звуку багато людей нібито чули слова, навіть мало не цілі речення.

Але бували й такі випадки, коли вранішнє проміння сонця не примушувало «стогнати» статую. Вона мовчала… Одного разу приїхав до неї римський імператор Адріан разом із своєю дружиною Сабіною. Статуя обманула сподівання імператорського подружжя Про це теж свідчить вирізаний на статуї особливий напис.

Між іншим, римська імператриця виявила таку цікавість, що навіть стала терпеливою, хоча й звикла, щоб усі їй підкорялися відразу. Вона залишилася ночувати біля статуї і на другий день почула «божественний» голос…

Напис твердить, що «статуя, злякавшись гніву безсмертних владик (тобто Адріана і Сабіни), в ту ж мить приємно задзвеніла і тим довела, що вона рада товариству безсмертних (імператора і імператриці)».

Чим цікаві всі ці написи? Тим, що їх зробили очевидці. І всі ці очевидці свідчать, що кам’яні статуї справді можуть іншим разом співати і стогнати.

Що ж це таке?

З давніх часів люди різних країн намагалися якось пояснити і зрозуміти незбагненні й дивні явища. Вони міркували так:

«Камінь, що розмовляє, — це чудо. Коли відбувається якесь чудо, то цим самим порушується звичайний порядок, який є в природі. Хто ж може його порушувати? Звичайно, тільки боги і взагалі якісь таємничі, надприродні сили, дужчі за саму природу. Які ж саме? Треба про це довідатися з священних книг та з старовинних переказів, де розповідається про богів».

Цим і займалися люди різних народів, люди дуже вчені і розумні.

Близько двох тисяч років тому в греків були у великій шані.дві дуже старовинні книги, які, за переказами, написав визначний співець — Гомер. Звуться ці книги: одна — «Іліадою», а друга «Одіссеєю». В першій розповідається про стародавніх грецьких ворогів та героїв і про війну греків з троянцями, жителями великого і могутнього міста Трої, чи Іліона. В другому творі