Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Заки перейти до розгляду конкретних питань, що їх порушив д-р Прокоп, хочу вказати на один методологічний недолік у його арґументації. Коли намагаємося пізнати сутність будь-якої суспільно-політичної формації, не можемо обмежуватися, як це робить д-р Прокоп, до офіційних документів декляративного характеру. Вони, очевидно, мають певне значення і їх слід враховувати, але вони не дають повного образу дійсности. (Чи можна, напр., виробити собі правильне уявлення про комуністичний режим на підставі самих параграфів радянської конституції?) Тому тут конче треба брати до уваги низку інших визначальних факторів, таких як тип політичної культури та духовий клімат даної формації, її організаційну структуру та, що мабуть найважливіше, її методи діяння, тобто практику.

Програмові документи ОУН(р) з 1943 і наступних років, на які посилається д-р Прокоп, мені відомі Вони засвідчують, що в період німецької окупації в тому середовищі, або принаймні в деяких його колах, існували тенденції до ідейного ревізіонізму, до відходу від попередніх тоталітарних позицій. Те помітне явище, яке з нашої сучасної перспективи можемо оцінювати тільки позитивно, було наслідком зустрічі західньоукраїнських націоналістів з наддніпрянськими земляками, що переважно не могли сприйняти оунівської ідеології, а також реакцію на хижацький гітлерівський окупаційний режим в Україні Але питання в тому, наскільки цей ревізіоністський процес був органічний і глибокий, чи він охопив цілу організацію та, передусім, чи він зі сфери програмових гасел перейшов до сфери практичної діяльности. Д-р Прокоп хоче нас переконати, що партія, яка ще в 1941 році дотримувалася засад монопартійної диктатури, за яких два-три роки стала демократичною. Така швидка метаморфоза межувала би з чудом, в яке трудно повірити. Отже, признаючи наявність ідейного ферменту, не бачу достатніх підстав, які дозволяли б говорити про докорінну зміну суспільної природи ОУН(р) в тому часі.

Якби згаданий фермент дійсно виражав еволюцію партії в цілому, це прямування мусіло б перемогти після 1945 року на еміґрації, особливо якщо зважити, що довкілля демократичних країн Заходу повинно було сприяти такому розвиткові. Як знаємо, цього не сталося. Велика більшість еміґраційних членів і прихильників бандерівської партії не пішла за ревізіоністами. Ревізіоністська меншість, що включала культурніші та політично більш вироблені елементи, утворила окреме угруповання, відоме популярно під назвою “двійкарів” або “угаверівців”, яке, до речі, з часом відійшло від традиційної оунівської ідеології та поступово здемократизувалося. Зате загал членства ОУН(р) станув по боці лідерів, що завертали партію до націоналістичної ортодоксії 1930-их років. Бандерівська організація досі перебуває на цих старих, “безкомпромісових” позиціях, не зважаючи на їх явну анахронічність. Цей факт доказує, як глибоко націоналістичний рух був просяклий тоталітарним світоглядом. Неподолана спадщина оунівського тоталітаризму досьогодні тяжить над життям української діяспорійної громадськости.

Інше питання, які форми був би приняв націоналістичний рух, коли б він мав можливість продовжити своє існування на рідних землях. Але поскільки націоналістичне підпілля було там знищене приблизно до 1950 року, історія не дала на це питання однозначної відповіді. Нова хвиля руху опору, що виникла в Україні в шістдесятих-сімдесятих роках під назвою дисидентського або правозахисного руху, не була прямим продовженням колишнього оунівського націоналізму, від якого вона відрізняється своїми людськими кадрами, методами діяльности та ідейним спрямуванням. Недаремно бандерівське середовище на еміґрації поставилося вороже до тих представників дисидентського руху, що їм пощастило опинитися на Заході.

Але повернімся до того періоду, що про нього йде розмова між д-ром Прокопом і мною. Мій шановний опонент запевняє, що в 1943 і наступних роках ОУН(р) буцімто не виявляла нахилу до монопольної диктатура. Чи можна цей відносно короткий відрізок часу виривати з контексту всієї історії націоналістичного руху? Пригадаймо, що від свого постання ОУН, тоді ще єдина, послідовно відкидала концепцію внутрішньо-українського політичного плюралізму. ОУН не хотіла бути тільки одною з українських партій, нарівні з іншими. Вона розглядала себе як єдину силу, покликану очолити боротьбу українського народу за самостійність та як єдиного носія влади в майбутній українській державі, відродження якої здавалося тоді близьким. Ставлення ОУН до інших українських течій, партій і центрів та всіх інакомислячих земляків було крайньо нетерпиме, а до політичних противників націоналісти застосовували морального, іноді теж фізичного терору. На це можна б навести чимало прикладів ще з довоєнного періоду. Розлам в ОУН 1940 року нічого не змінив у цьому відношенні. Обі націоналістичні фракції, мельниківська та бандерівська, надалі змагали до неподільної влади, при чому бандерівська фракція, як численніша та динамічніша, показувала більшу безоглядність і агресивність.

Ця тенденція до монопартійної диктатури появилася яскраво в т. зв. Акті Проголошення Української Держави з 30 червня 1941 року. Перше речення цього документу звучить: “Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення [в деяких варіянтах, “відновлення”] Української Держави...” А кінчається він такими закликами: “Хай живе Організація Українських Націоналістів! Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів, Степан Бандера!” Іншими словами, ОУН(б) заявила себе єдиним речником “волі Українського Народу”. В акті не згадано ні словом про традиції української державности 1917-21 років, зате там говориться про боротьбу ОУН. Але найсуттєвіше, що партія покликувала до життя державу, що, очевидно, означало підпорядкування держави, яка мала творитися, виключній контролі одної партії. Апологети бандерівщини кажуть, що метою “проголошення” було поставити німців перед доконаний факт. Правильніше буде ствердити, що метою було поставити перед доконаний факт українське громадянство, ще приголомшене та здезорієнтоване після совєтського терору, та узурпувати владу, перебігши дорогу мельниківським суперникам. Не можна не підкреслити жахливого примітивізму політичної думки, віддзеркаленого в цьому документі. В порівнянні з ним універсали Центральної Ради, яким теж можна чимало закинути щодо змісту й форми, виглядають як шедеври державницького мислення та політичної культури. Мене дивує, що д-р Прокоп, який будує свою арґументацію на цитатах з програмових документів, не вважав за відповідне зупинитися на Акті 30 червня 1941 року, що як-не-як претендував на те, щоб бути документом державно-правного значення.

Чи бандерівська ОУН відійшла від концепції монопольної диктатури в наступні роки, тобто під час німецької окупації? Тому що політичне життя могло тоді виявлятися переважно тільки в підпільних, конспіративних формах, багато в історії того періоду досі залишається темним. Але доступні фраґментарні інформації не говорять в користь Прокопової тези. І так тогочасна публічна опінія приписувала бандерівцям відповідальність за убивства ряду провідних діячів конкуруючої мельниківської фракції, до речі, ветеранів націоналістичного руху та в минулому найближчих співробітників “вождя” Євгена Коновальця. Цих тяжких закидів, повторених в повоєнній мельниківській публіцистиці на еміґрації, не можна вважати за доведені, але вони, поскільки мені відомо, ніколи не були належно спростовані. Далі: