Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Таким чином, платформу сучасного українського руху опору можна правильно схарактеризувати як демократичний патріотизм (я міг би сказати “націоналізм”, якби цей термін не став двозначним через фашистські коннотації). Найхарактернішою його рисою є поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні людські права. Це означає повернення в оновлених формах до найшляхетніших традицій українського визвольного руху XIX - початку XX ст. з його основоположною демократичною і гуманістичною спрямованістю, а також до традицій незалежної демократичної української держави 1917-1920 років. Це не означає повного відкидання досягнень українського комунізму й інтегрального націоналізму, а радше їх сублімацію, очищену від тоталітарних спотворень. Наприклад, дисиденти виказували величезну повагу до героїчної боротьби Української Повстанської Армії, яка була витвором ОУН, у воєнні роки, водночас відкидаючи схильність ОУН до диктатури й однопартійного правління.
Українські дисиденти визначили своїм першочерговим завданням здійснення в їхній країні громадянських свобод, передбачених у Загальній Декларації прав людини 1948 р. та прикінцевому акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінкі, серпень 1975 р.)[403]. Їхньою далекосяжною метою є “деколонізація” СРСР шляхом проведення в Україні вільних виборів під наглядом Організації Об’єднаних Націй[404]. На відміну від націонал-комуністів, сучасні українські дисиденти не протиставляють “доброго” Леніна “поганому” Сталінові. Вони твердять, що лицемірна політика Леніна стосовно України за своєю суттю була ідентична радянській збройній інтервенції в Угорщину 1956 р. та Чехо-Словаччину 1968 р., яку також зображували як “братерську допомогу народам цих країн”[405]. “Український народ не хотів іти за російськими більшовиками 1917 р. і продемонстрував сильну волю будувати свою власну державу”[406].
На противагу ксенофобному націоналізмові ОУН, палкий патріотизм сучасного дисидентства не означає ворожості до інших народів, навіть до росіян. Українська Гельсінська група підтримувала дружню співпрацю з Московською Гельсінською групою та демократичними російськими дисидентами Петро Григоренко, колишній генерал-майор Радянської Армії й один із засновників Української Гельсінської групи, здобув міжнародне визнання за свою оборону національних прав кримських татар. Ухвалена 1980 р. програмова заява Українського патріотичного руху, найновішого пагона української опозиції, проголошує:
“...Воля України дасть можливість звільнитись російському народові й іншим народам, що поневолені сучасним режимом. Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, румунам і угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування, тому заявляємо, що людям, які заселяють нашу Батьківщину, ми надамо якнайширші політичні, економічні й соціяльні права. Всі права національних меншостей і різних релігійних асоціацій повинні бути додержані беззастережно”[407].
Іншим важливим аспектом мислення українських дисидентів є його правове забарвлення. Справді, українське дисидентство відоме під самоприбраним ім’ям правозахисного руху. Це можна розглядати як суто тактичний засіб, як спробу знайти захист у тих номінальних громадянських свободах, що їх радянська Конституція та закони надають громадянам на папері. Не заперечуючи того, що такий тактичний розрахунок теж відіграє певну роль, можна бути впевненим, що заманіфестований легалізм є для українських дисидентів принциповим. Всі їхні твори та заяви пройняті ідеєю влади закону. Це - новий феномен в історії української політичної думки. Дореволюційний український національний рух, без сумніву, був рухом за свободу, але через народницьку орієнтацію його легалістичний зміст був недорозвинений. (Михайло Драгоманов із його великим зацікавленням конституційними проблемами був винятком, і в цьому сенсі він не мав послідовників). Здається, тривалий досвід життя за умов заснованого на безправності й на викривленні законності режиму привів сучасних українських борців за волю до переконання, що свобода може існувати лише там, де править закон[408]. Таким чином, будучи інтелектуальними бунтівниками щодо сучасної системи, вони водночас є прихильниками закону і права. І я без жодної тіні сумніву назвав би це консервативною, в позитивному значенні цього слова, барвою в ідеології українського дисидентського руху.
Слід зазначити певні філософські розбіжності в українському дисидентстві. З одного боку, Леонід Плющ і Юрій Бадзьо заявляють про свою прихильність до гуманістичного демократичного марксизму[409]. (Особисто я вважаю, що термін “демократичний марксизм”
внутрішньо суперечливий. Через це розглядаю визнання Плющем і Бадзьом марксизму як ознаку інтелектуальної плутанини. Ця складна проблема потребує окремого обговорення). З другого боку, серед окремих груп сучасної української інтелектуальної еліти існують симптоми релігійного відродження[410].{111} Поезії Миколи Руденка, лідера Української Гельсінської групи, свідчать про його нововіднайдену християнську віру[411]. Інший член-засновник групи, Олесь Бердник, зазнав впливу еволюційного спіритуалізму Тейяра де Шардена. Ця різниця у світоглядних питаннях не применшує єдності політичних зобов’язань щодо подвійної мети - плюралістичної демократії та національної незалежності. Цей короткий огляд ідей української опозиції варто закінчити цитатою з двох недавніх програмових документів:
“Моя соціальна позиція - соціалістична, моя політична позиція - демократична. Формулюю її як концепцію демократичного соціалізму... [Повинен існувати] ідеологічний, культурний та політичний плюралізм. Робітничий клас і селянство повинні мати своє окреме класове представництво в органах державної влади: [повинна бути] свобода, згідно з законом, утворення демократичних партій. Тільки в такому разі ... партія буде партією, а не панівною соціяльною верствою суспільства”[412].
“Ось уже 60 років цей так званий уряд України здійснює практику національного геноциду... Тому ми, жертви політичних репресій в Україні, звертаємося до свого народу, до урядів усіх країн світу і до ООН і заявляємо про своє бажання вийти зі складу СРСР, вивести наш народ з комуністичної неволі”[413].
Намагаючись оцінити сильні та слабкі сторони українського дисидентського руху, корисно порівняти його з російським відповідником. Російські дисиденти поділені на декілька непримиренних фракцій, і комуністи-реформатори, ліберали західного типу та неослов’янофіли розмовляють різними політичними мовами. На відміну від них, українська опозиція видається набагато згуртованішою. Спільним знаменником усіх українських дисидентів виступає, без сумніву, національний фактор. Можна також припустити, що українське дисидентство здатне набагато сильніше притягати маси, ніж російське. В Росії патріотизм або націоналізм діє по суті на користь теперішнього режиму, який підніс російську державу на вершину слави й престижу. Певно, російський націоналізм відокремиться від радянського режиму лише у разі поважних міжнародних невдач. На Україні, яка страждає від явної національної дискримінації й утисків, патріотичні почуття мають тенденцію стихійно спрямовуватися проти статус-кво. Це дає українському дисидентському рухові могутнє коло потенційної підтримки. Режим свідомий цієї небезпеки і тому він переслідував українських дисидентів безпощадніше, ніж російських.
Чим українське дисидентство виразно поступається російському, то це інтелектуальною витонченістю[414]. Ми не знайдемо серед українських дисидентів таких визнаних у світі постатей,
