Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
“Економічні монологи” Миколи Руденка можуть правити за ілюстрацію до вищенаведених зауважень[415]. Руденко, можливо, найтиповіший український дисидент. Син шахтаря з Донецького басейну, член компартії з юних років, відзначений нагородами ветеран Радянської Армії й інвалід війни, пізніше популярний письменник, редактор київського літературного журналу “Дніпро”, секретар партійної організації Спілки письменників України і нарешті, член Української Гельсінської групи, засуджений 1977 р. до семи років ув’язнення та п’яти років заслання. Перша частина Руденкової книжки - зворушлива автобіографічна розповідь про те, як він перетворився з апаратника на дисидента. Друга частина - це критика марксистської економічної теорії, і вона читається так, ніби її написав інтелектуальний Робінзон Крузо. Наприклад, Руденко коментує теорію вартості Маркса, не маючи ані найменшого уявлення, що цю тему економісти розглядають протягом останніх ста років, і їхні дискусії породили гору наукової літератури. Дивуєшся, які причини такого прикрого незнання. Інше враження справляє закінчення книжка Руденко пропонує практичні заходи для виходу з кризи, в якій опинилась економіка Радянського Союзу. Він пропонує повернутися до нової економічної політики 1920-х років, тобто відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу. Ці слушні рекомендації виходять не з наївних Руденкових теоретизувань, а з його особистих спостережень і здорового глузду. Їх підтримав і автор передмови до книжки, член Української Гельсінської групи Петро Григоренко.
На завершення спитаймо себе: які шанси має українське дисидентство перетворитися з руху ідей (писання та розповсюдження самвидавчої літератури, листи протесту до властей, “підривні” розмови та листування) на реальну політичну силу? Тут ми залишаємо терен минулого й сучасного, який можна досліджувати емпірично. Історики неохоче беруться за прогнозування тому, що вони свідомі того, яку велику роль відіграє випадок у людських справах. Проте можна наважитися на певні обережні передбачення, остерігаючись при цьому видавати бажане за дійсне.
Точне число українських дисидентів невідоме, але в усякому разі воно мізерне проти п’ятдесятимільйонного населення України. Богдан Кравченко склав список із 975 осіб, знаних як учасники дисидентського руху в країні між 1960 і 1972 роками[416].{112} Українська Гельсінська група налічувала 37 членів[417]. Невелике число компенсується наполегливістю дисидентського руху, який далі веде боротьбу за самоутвердження, незважаючи на величезні перешкоди, а також тією обставиною, що в цьому русі представлені різні професійні групи й усі географічні регіони України - від Закарпаття до Донбасу та від Харкова до Одеси. Як уже відзначалося, маємо право твердити, що потенційно українська опозиція має широке коло підтримки. Але ті потенційні сили знеруховлені системою, в якій немає виходу для самостійної громадської активності, спілкування між індивідами зведено до мінімуму й усе суспільство стримують страх і загальний нагляд - хто виступає на крок із лави, наражає себе на негайну кару.
Аби здолати цю безвихідь, перший імпульс, очевидно, має прийти ззовні, наприклад, у формі боротьби за владу серед кремлівської олігархії або великої невдачі Радянського Союзу у відносинах з іншими країнами соціалістичного блоку. Другим кроком буде утворення організаційних структур, здатних звести воєдино розрізнені нині сили народного невдоволення. Видається вірогідним, що така структура спочатку становитиме не окрему політичну партію, а радше асоціації, що представлятимуть соціальні інтереси різних верств суспільства. Деякі пробні кроки в цьому напрямку вже були. Так, 1977 р. шахтар із Донбасу Володимир Клебанов зорганізував незалежну профспілку, яка перед її придушенням налічувала у своїх лавах декілька сотень робітників[418]. У листопаді 1980 р. ув’язнений київський робітник Микола Погиба розіслав відкритий лист, у якому закликав до створення вільних профспілок за польським взірцем[419]. За сприятливих обставин такі тенденції можуть легко наростати, оскільки в Радянському Союзі є велике соціально-економічне невдоволення, яке на Україні та в інших неросійських республіках доповнюється ще й національним.
Неможливо передбачити, коли і як ці можливості стануть реальністю. Проте підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше.
НАЦІОНАЛІЗМ І ТОТАЛІТАРИЗМ{113}
(ВІДПОВІДЬ М. ПРОКОПОВІ)
У зв’язку з критичними зауваженнями д-ра Мирослава Прокопа{114} мушу передусім вияснити, що в моїй статті, присвяченій політичній думці сучасних українських підрадянських дисидентів, я не ставив собі за завдання вичерпно розглянути теорію і практику українського націоналістичного руху міжвоєнного, воєнного та післявоєнного періодів. Це окрема велика тема, що не входила в програму даної праці. У статті так і було сказано: “Тут не місце для обговорення генези й розвитку українського комунізму та інтегрального націоналізму (фашизму)”. Проблему українських тоталітарних течій, комунізму й націоналізму, порушено в статті тільки побіжно, на марґінесі інших справ. Таким чином, характеризуючи націоналістичний табір кількома загальними штрихами, я не мав потреби ані можливости зупинятися на деталях і нюансах.
Мені приємно ствердити, що Прокопова оцінка ідейного обличчя націоналістичного руху до 1941 року близька до моєї. Він пише: “У програмах [Організації Українських Націоналістів] з 1929, 1939 і 1941 років знаходяться елементи монопартійности, диктатури та вождівства”. Це важливе признання, що його варто затямити Але, на мою думку, д-р Прокоп не йде тут досить далеко. Суть справи не в окремих “елементах програми” ОУН, але в цілій суспільній природі націоналістичного руху, яка була виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями, що в тому часі ширилися в багатьох європейських країнах.
Д-р Прокоп закидає мені, що я не взяв до уваги змін, які наступили в ОУН (мова про її “бандерівську” або “революційну” фракцію) після 1941 року та які, мовляв, перетворили її природу з тоталітарної на демократичну. Постараюся відповісти на
