Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
В кінцевій фазі війни постала Українська Головна Визвольна Рада, що була подумана як політична надбудова УПА та зав’язок підпільного уряду. У Плятформі УГВР, проголошеній у липні 1944, знаходиться низка демократичних гасел щодо політичного й соціяльно-економічного устрою в майбутній українській державі. Це був відрадний симптом ідейного ревізіонізму, що проходив серед частини бандерівського табору. Але програмові кличі легше міняти, ніж організаційну структуру, а реально остання мабуть важить більше. Проголошувана пропаґандивно понадпартійність УГВР була фікцією. Насправді УГВР була сконструйована за рецептою “бльоку партії з безпартійними”. Крім цього, в руках однієї людини, Романа Шухевича, сконцентровано три функції: лідера партії, командира збройних сил і шефа “уряду”. Можливо, що такі структурні розв’язки були подиктовані практичними конечностями тодішньої ситуації. Проте, в усякому випадку, трудно тут дошукатися відмови від засад монопартійности й вождизму.
Переходжу до другої суперечливої проблеми, що її д-р Прокоп порушив у своєму дописі Він уважає, що я не маю рації, приписуючи ОУН ксенофобію. Методологічне розходження тут між нами таке саме, що й попередньо. Я характеризував націоналістичний рух у цілому, тоді як д-р Прокоп виділяє з цієї цілости певні ізольовані та, на мою думку, нетипові аспекти. Знаємо, що під час німецької окупації пропаґанда ОУН(р) знечев’я заговорила про “свободу народам, свободу людині”. Але це шляхетне гасло перебувало в суперечності з традиційним націоналістичним світоглядом і вільно сумніватися, чи відповідала йому тодішня практика бандерівської організації.
На цьому місці не можна не згадати Дмитра Донцова, що його публіцистична творчість мала вирішальний вплив на формування ідейного обличчя націоналістичного руху. Щоправда Донцов не був членом ОУН, отже його писання не мали, так би мовити, офіційного характеру. Проте нема сумніву, що саме Донцов був ідеологічним ментором націоналістичного покоління тридцятих-сорокових років у Західній Україні та що націоналістичний рух увійшов в історію “з його духа печаттю”. Донцов усім своїм авторитетом спрямовував український націоналізм у фашистське русло. Він систематично насаджував ксенофобію й шовінізм, зокрема щодо Росії, - не тільки російського імперіялізму, але саме російського народу й культури. При цьому він принципіяльно відкидав універсальні моральні й інтелектуальні вартості, що спільні для всього людства. Вихованці Донцова повірили, що “інтерес нації” це єдиний критерій, що вирішує все та що ним усе можна виправдати; у практиці національний інтерес легко ототожнювався з інтересом партії, як єдиного репрезентанта нації. Наслідком такої школи було загрозливе зниження рівня політичної культури західньоукраїнського суспільства, що його найактивнішою політичною силою в тому часі був націоналістичний рух. Не говорячи навіть про етичний бік справи, сліпе зненависництво утруднювало раціональне політичне плянування та відповідальні рішення. Дух донцовського шовінізму досі покутує серед частини української еміґрації, про що можна легко переконатися, гортаючи сторінки нашої преси.
Д-р Прокоп твердить, що в 1943 і наступних, роках ОУН(р) не була ксенофобською й шовіністичною. Він посилається на стосовні організаційні постанови й писання підпільних публіцистів. Але щоб ідейна еволюція будь-якого політичного табору виглядала переконливо, вона мусить бути відповідно умотивована, вона вимагає чесного розрахування з власним минулим. У націоналістичних програмових документах того часу не знаходимо такої самокритики та, зокрема, відмежування від донцовщини. На тлі всієї попередньої теорії і практики націоналістичного руху, раптово висунений клич свободи народам і людині нагадував приповідкову “квітку на кожусі”.
Д-р Прокоп наводить уривок зі статті чільного підпільного публіциста Осипа Горнового, в якій проведена диференціяція між російсько-більшовицьким імперіялізмом та російським народом і де мовиться про можливість майбутніх добросусідських стосунків з російським народом. Ці розумні думки можна, звичайно, тільки похваляти. Але при цьому слід тямити, що ОУН-УПА, що діяла на західньоукраїнських землях, з російським народом практично майже не стикалася. Отже характер міркувань Горнового був, скажім, академічний. Зате в Західній Україні існували з давніх-давен дві великі національні меншості, єврейська (за нашою традиційною номенклятурою, жидівська) та польська. Як до них ставився табір ОУН?
Як усі знаємо, в Україні сталася під час німецької окупації безпрецедентна трагедія: поголовний геноцид єврейського населення. Відповідальність за цей страхітливий злочин падає на німецький нацистський режим, хоч не можна заперечити, що допоміжну ролю зіграли теж деякі українці (органи місцевої адміністрації, “українська” поліція). Хто ж був покликаний запротестувати в імені українського народу проти гітлерівського злочинства? В тодішніх умовах це могло зробити тільки націоналістичне підпілля, що діяло незалежно від окупаційної влади. Чейже ОУН, особливо бандерівська, відбувала нелеґальні конференції, проголошувала різні деклярації, видавала безцензурну пресу тощо. Таким чином, не було ніякої об’єктивної перешкоди, щоб ОУН(р) не могла засудити геноциду євреїв та перестерегти українців перед співучастю в нацистських звірствах. Є ситуації, коли не вільно мовчати, бо той, що має змогу протестувати й цього не робить, цим показує, що він згоджується. Мовчанка оунівського табору в обличчі трагедії українського єврейства дуже промовиста. Оунівці, очевидно, не вважали євреїв за співгромадян української землі, доля яких не може бути байдужа етнічним українцям. Але яким правом можна тоді твердити, що націоналістичне середовище було вільне від духу ксенофобії та шовінізму?
Друга несамовита трагедія, що сталася в Західній Україні за роки Другої світової війни, це тодішня польсько-українська різня. Не стану заглиблюватися в подробиці цієї кошмарної справи, що про неї вже існує ціла література (переважно польська), але що в ній досі багато неясного. Це тема для спеціяльних досліджень. Поскільки тепер можна судити, вина падала на обі сторони: терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу не легко встановити, хто “перший почав”. Польський політичний провід напевне причинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній території та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної приналежности галицько-волинських земель. Але в даному випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не льокальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія “очищування терену” від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні
