Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНСЬКИХ ПІДРАДЯНСЬКИХ ДИСИДЕНТІВ{109}
Рух інтелектуального політичного дисидентства, що заявив про себе на Україні в 1960-ті роки, викликав великий інтерес серед дослідників-радянологів. Однак західні вчені досі приділяли мало уваги змістові ідей, що їх формулювали українські дисиденти. Як пояснити таку неувагу? Після півстоліття масових і неослабних репресій сам факт появи на Україні відкритого опозиційного руху здавався майже чудом. До певної міри це зачудування триває і дотепер. Більшість західних учених задовольнялися реєстрацією фактів українського дисидентського руху, але не поспішали аналізувати дисидентські заяви як документи політичної думки[390].
Доводиться лише жалкувати з приводу такої неуваги, тому що ідеологічно спрямоване дослідження українського дисидентства в жодному разі не є суто теоретичною вправою. Ідеї мають-таки наслідки. За умов накинутої одностайності неортодоксальні ідеї діють як каталізатори сил оновлення. Заяви дисидентів можуть правити за показник бродіння в глибинах українського суспільства. Вони також указують напрям імовірного розвитку України в разі послаблення репресій.
Запропонований мною підхід полягає в тому, щоб помістити ідеї дисидентів в історичну перспективу, пов’язавши їх із давнішими напрямами української суспільно-політичної думки. Зважаючи на обсяг статті, доведеться обмежити обговорення кількома найважливішими темами та показовими прикладами.
В одній зі своїх статей, надрукованій 1963 р., я робив огляд стану справ на радянській Україні; це було ще до того, як про виникнення дисидентського руху стало відомо на Заході. Відзначивши багато прикладів післясталінського культурного відродження на Україні, я завершив статтю двома передбаченнями. Перше звучало так: “Можна передбачити, що коли цей процес відбудови й розбудови триватиме ще декілька років, він неодмінно вступить у фазу, в якій набуде політичних домагань”. Друге передбачення було: “Ці [політичні] постулати йтимуть, найімовірніше по лінії “націонал-комунізму”: не тому, очевидно, що комуністичні ідеї за своєю суттю близькі й дорогі українському народові, але тому, що політика мусить виходити з чогось даного. За радянських умов реалістичною вихідною точкою для української політики є існування Української Радянської Соціалістичної Республіки, номінально наділеної правами суверенної держави...”[391].
І справді, першим видатним програмним документом українського дисидентства була праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написана 1965 р., всього за два роки по тому, як зроблено вищезгаданий прогноз[392]. Як відзначав американський рецензент, професор Джон Армстронг, “книжка становить собою велику професійну роботу наукового дослідника... Хоча виглядає... встановленим, що рукопис написав Дзюба, здається також імовірним, що він розвинув свої ідеї (можливо, протягом багатьох років), обмінюючись інформацією та ідеями з іншими інтелектуалами в Радянській Україні. Якщо ця гіпотеза правильна, то це вказує на існування серед українських інтелектуалів надзвичайно витонченої й ерудованої опозиції до радянської політики”[393].
Для нашого дослідження важливою рисою Дзюбиної праці є факт, що вона написана з марксистсько-ленінських позицій. Дзюба викриває відхилення радянської національної політики на Україні від справжніх ленінських принципів і закликає відновити ці принципи. Працю адресовано Петрові Шелесту і Володимирові Щербицькому, що на той час були відповідно першим секретарем Комуністичної партії України і головою Ради Міністрів Української РСР. Останній розділ цієї книжки має програмну назву “Уряд Української РСР як речник національної цілості; його відповідальність за націю”.
Тому слушною є оцінка Дзюби як нового представника націонал-комуністичної течії, яка в 1920-ті роки відігравала значну роль в українському політичному житті не лише в УРСР, але й на Західній Україні, що перебувала тоді під польською владою, а також в українській діаспорі. Але ми повинні відзначити одну дуже важливу різницю між первісним українським націонал-комунізмом двадцятих років і його недавнім відродженням в особі Дзюби. Перший надихався справжнім революційним почуттям, утопічною вірою в близький усесвітній соціальний переворот і перетворення людства, чи, вживаючи поетичного образу Миколи Хвильового, видивом “загірної комуни”. У Дзюби немає й сліду цього революційного хіліазму, його суто раціоналістичні висновки схожі на юридичний документ. Не ставлячи під сумнів щирості марксистсько-ленінських переконань Дзюби, водночас можемо без вагань ствердити, що інтелектуальна й емоційна сила його праці полягає саме в її патріотичному заклику, а не в довгих цитатах із творів Леніна та партійних резолюцій.
Підданий тискові, Дзюба після деяких хитань відмовився в 1973 р. від своєї єресі[394]. Він єдиний серед видатних українських дисидентів (якщо не рахувати деяких менш значних постатей), хто капітулювали перед режимом. Дзюбине зречення було гірким розчаруванням для його численних прихильників як на Україні, так і за кордоном. Однак важливо зрозуміти мотиви його поведінки. Вірогідне пояснення запропонував Михайло Саварин[395]. Викладу його аргументи своїми словами{110}: Дзюба був виразником тієї частини українського апарату, яка під час перебування Петра Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ (1963-1972 роки) прагнула розширення автономії Української РСР і культурних прав українців. Вимоги Дзюби були теоретичною екстраполяцією того, що певні керівники радянської України робили на практиці протягом доби “відродження контрольованого українського автономізму”[396]. Можливо, ці кола підтримували Дзюбу; безперечно, вони терпіли його і протягом декількох років захищали від суворого покарання. Таким чином, Дзюбина опозиція була опозицією цілком у межах системи. Після усунення 1972 р. Шелеста і його прибічників таке становище стало неможливим, воно втратило свою політичну рацію. Це й було причиною Дзюбиної капітуляції.
Якщо Івана Дзюбу можна розглядати як продовжувача націонал-комуністичного напряму в українській політичній думці, то інший визначний дисидент, Валентин Мороз, є прямим нащадком інтегрально-націоналістичного руху, представленого Організацією українських націоналістів (ОУН), яка процвітала на західноукраїнських землях у 1930-ті роки[397]. У самвидавчих творах Мороз не міг відкрито сказати про свою прихильність до інтегрального націоналізму, але проникливим читачам не важко було виявити джерела його натхнення. Деякі місця в Мороза звучать як парафрази Дмитра Донцова,
