Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

У 1990–1991 рр. в Україні було близько 20 опозиційних партій. Частина з них стояла за незалежну Україну: Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний Рух України (НРУ), Українська міжпартійна асамблея, Українська селянська демократична партія та ін. Ідею федерації ці партії відкидали.

Інша група партій заявляла про непідготовленість народу до незалежності, вважала, що неможливо протистояти сильним позиціям центру і тому треба домагатися оновленого союзного договору і входження до конфедерації суверенних держав. Сюди належали Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально–демократична, Соціал–демократична партії. Всі вони, проте, сповідували ідею суверенітету України, свободу і соціальну справедливість, оновлений договір чи європейсько–азіатську співдружність тощо.

У КПУ виокремилася течія суверенних комуністів, яка також була на позиції самостійності і суверенності України; згодом на її основі виникли Трудовий конгрес України, Партія праці, Партія справедливості.

Чимало комуністів стояло за “радянську федерацію” і збереження Союзу при розширенні прав республік. Вони утворили 1991 року Соціалістичну партію України (СПУ).

Третя частина комуністів — ортодоксальна — була проти незалежної України і виступала за так зване об’єднання слов’янських республік, вона створила Партію слов’янського відродження, Громадянський конгрес і Республіканський Рух Криму.

Усі ці партії радикалізували суспільне життя України, розширили межі легальної опозиції, сприяли боротьбі за незалежність України.

Наприкінці 80–х років українське суспільство було демократизоване і політичне розмежоване в питаннях про владу. Склались нові світоглядні позиції і для завоювання суверенітету України. Це відбилося на постанові Верховної Ради України від

27 жовтня 1989 р. “Про зміни і доповнення до Конституції”, де йшлося про демократизацію виборчої системи: вперше за радянські часи конституційно допускалося висування альтернативних кандидатів, розширювались права Голови Верховної Ради — він набував статусу найвищої посадової особи і міг представляти Україну в міжнародних стосунках. Крім того, судова влада також уперше виводилася із підпорядкування союзним структурам. Вищий судовий контроль здійснювався тепер Верховним Судом; Генеральний прокурор призначався Верховною Радою і їй же підпорядковувався. Діяльність судів і прокуратури визначались виключно законами України. Передбачалось створення Конституційного Суду. Ця постанова свідчила про те, що Верховна Рада як парламент повертала свої права, відібрані у неї центром.

Національно–демократичні сили домоглися і прийняття закону “Про мови в УРСР” (жовтень 1989 р.). Закон ствердив, що “українська мова є одним із національних чинників національної самосвідомості українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної, з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національної державної могутності”.

Українська мова вперше проголошувалася — поряд з російською — мовою міжнаціонального спілкування. Акцентувалося на тому, що держава забезпечує українській мові розвиток і функціонування в усіх сферах життя, створює умови її розвитку, поряд із використанням інших мов у республіці. На жаль, ці положення порушувались і порушуються й нині самою ж державою.

В українському суспільстві тривала боротьба і за наступні демократичні вибори. Масові протести викликав проект закону про вибори, в якому для комуністів передбачалася пільгова квота представництва — не обрання, а призначення депутатів від партії комуністів. Під тиском демократичних сил цей проект був перероблений — антидемократична стаття вилучена. Це була велика перемога демократичної частини суспільства.

Напередодні виборів був сформований демократичний блок із 43 громадських організацій і груп (НРУ, “Меморіал”, УГС, “зелені” та ін.). НРУ у виборчому маніфесті висунув вимоги: досягнення реального економічного і політичного суверенітету України; створення багатопартійної системи; рівноправність усіх форм власності; свобода віросповідання і т. д.

У березні 1990 р. були проведені вибори. Демократичний блок досяг значних успіхів: із 442 депутатів від блоку пройшло 111 осіб. Блок переміг у 5 областях (Івано–Франківська, Тернопільська, Волинська, Львівська, Київська); у місцеві ради — в 3–х областях (Івано–Франківська, Львівська, Тернопільська). Тут компартія перейшла від монопольного керівництва владою до опозиційного становища.

Таким чином, Верховна Рада перетворилась у парламент — і в цьому була велика перемога демократії над тоталітарним режимом. У залі сесії проводились гострі дискусії. Демократичні депутати об’єдналися з опозицію і створили опозиційну парламентську фракцію “Народна Рада” — 125 осіб — на чолі з депутатом академіком Ігорем Юхновським. З іншого боку створилася група (239 осіб), яку очолив соціаліст Олександр Мороз. Народна Рада відіграла величезну роль у політичному житті українського суспільства, спрямовуючи Верховну Раду до прийняття демократичних рішень. Ці події в Україні розвивалися на тлі посилення національно–визвольних рухів у всьому Радянському Союзі і, зокрема, в Росії. Невдачі перебудовчих реформ, які мали б поєднати централізоване планування і ринкові відносини при збереженні монопольного управління за компартією, змусили згодом Горбачова піти у відставку.

Цікаво, що і маси російського народу не протестували. В Росії перед тим постав новий уряд на чолі з Борисом Єльциним, який обіцяв перетворити Росію у сильну Російську державу, бо вона була “знекровлена” Союзом, “імперією”, але тепер завдяки своїм багатствам розпочне процвітання. Ідеї російського націоналізму, підхоплені “царем Борисом”, охопили широкі верстви російської інтелігенції. Тож не дивно, що ще 12 червня 1990 р. Російська федерація першою проголошує свій суверенітет від СРСР, щоб швидше перебрати до себе усю його спадщину: союзні запаси валюти, алмазів, зарубіжних будівель — торгових і офісних — і т. д., щоб не стати заручницею нового федеративного уряду “оновленого” Союзу, щоб захопити ініціативу в міжнародній політиці, армію, міліцію, усі структури колишньої союзної держави тощо. Отже, проголошення суверенітету Росії не знищило її імперської політики.