Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Другий період визвольного руху в Радянському Союзі починається з кінця 1989 р. і до грудня 1991 р. Це період виникнення нових партій, радикалізації різних рухів. А в Україні — це вимога української державності, самостійної зовнішньої і внутрішньої політики, підготовка до нових виборів до Верховної Ради України та місцевих органів влади навесні 1990 року.

Важливу роль у цей час відігравав Український культурологічний клуб, заснований у серпні 1987 р. дисидентами. Його очолював журналіст Сергій Набока. Значне місце тут посідали дискусії про наслідки голодомору 1933 року, репресій і тоталітаризму, про символіку України; тут формувалися демократичні погляди на сучасний стан культури та державності. У Львові існувало подібне Товариство Лева та молодіжний дискусійний клуб.

Визначну роль у піднесенні демократичних ідей відіграв з’їзд письменників України 1988 року. Письменники Дмитро Павличко, Іван Драч, Станіслав Тельнюк та ін. відкрито виступили проти тоталітарного режиму, що зруйнував культуру України; вони вимагали державного статусу українській мові. Це змусило керівництво визнати необхідним розробити закон про статус української мови.

Навесні 1989 року на мітингах і демонстраціях 1 травня уЛьвові вперше замайорів синьо–жовтий прапор України. А 21 січні 1990 р. під ці прапори у живий ланцюг — у річницю Акту злуки ЗУНР і УНР — стало від Івано–Франківська — через Львів — до Києва 450 тис. осіб, як твердили органи внутрішніх справ. Ініціатори акції говорили про 5 млн осіб, які взяли участь у цьому ланцюгу єдності. 3 квітня український національний прапор було піднято над Львівською ратушею, а 24 липня — біля міськради в Києві. Демократично–національні сили розпочали широкий наступ на стару тоталітарну систему. Провідну роль тут відігравали українські письменники та представники інтелігенції.

У січні 1989 р. на загальних зборах письменників було прийнято рішення про створення Народного Руху України за перебудову. На кінець року рухівські осередки об’єднували вже 280 тис. осіб. На установчому з’їзді НРУ у вересні 1989 р. було прийнято програму, за якою визначалося, що Рух діятиме в межах конституційності, співпрацюватиме з радами народних депутатів для встановлення справжнього народовладдя. Основною тезою цієї програми було положення про необхідність встановлення суверенної української держави. На підставі нового союзного договору, який вироблявся в Москві, Українська держава мала співпрацювати з іншими радянськими республіками. Рух ще не міг відірватись від старої суспільної ідеї — соціалізму. У програмі говорилося про оновлене соціалістичне суспільство. Але на другому з’їзді НРУ в жовтні 1990 р. були внесені нові радикальні зміни, з назви вилучено слова “за перебудову”, головним визначалося відновлення української держави, вихід із СРСР, усунення від влади КПРС, зникла ідея побудови соціалізму чи комунізму. Голова Руху Іван Драч заявив; “Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації.”

1988 року була відновлена Українська Гельсінська спілка на чолі із Левком Лук’яненком, програма якої визначала: 1) право нації на самовизначення і відновлення української держави (спочатку не відкидалася можливість утворення конфедерації суверенних незалежних республік, але невдовзі (у вересні) УГС заявила про необхідність виходу України із СРСР); 2) Україна мала самостійно встановлювати дипломатичні стосунки; 3) припинення переслідувань опозиційних сил; 4) скорочення армії тощо. Таким чином, УГС вийшла за рамки правозахисної діяльності. На початку 1990 р. вона нараховувала близько 1,5 тис. членів, мала низку представників за кордоном.

З 1988 р. активізувалось відродження греко–католицької церкви. В січні на подвір’ї собору Святого Юра був відслужений молебень на честь Дня злуки українських земель, що мало більше політичний, аніж релігійний характер. Водночас утворився комітет для відновлення Української автокефальної православної церкви (1989), яка почала легально діяти в наступному, 1990 році.

Велика позацензурна преса, мітинги, збори, демонстрації, що охопили всю Україну, надавали сили і самоорганізації демократичному рухові, а це прискорювало процес державного самовизначення українців. Важливою була керівна роль української інтелігенції. В українському суспільному житті виникала багатопартійність, яка стала альтернативою до панування КПРС — КПУ.

Це зумовило кризу компартії, яка постійно твердила про реформування, але залишалася консервативною. Партійне керівництво втратило контроль над процесом перебудови, не могло вести пропагандистської роботи в умовах конкуренції і плюралізму думок, не хотіло прислухатись до голосу рядових комуністів про вихід КПУ із КПРС, проводити політику в інтересах української державності.

У КПУ виникало об’єднання “Демократична платформа” (березень 1990 р.), яке мало на меті демократизувати партію зсередини — відмінити сумнозвісний ленінський демократичний централізм. Але вище партійне керівництво орієнтувалося тільки на Москву. Щербицький заявив на ХХVIII з’їзді українських комуністів, що “народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження” за роки радянської влади. Отже, Україна, в його уяві, не потребувала жодних змін. Рядові комуністи почали виходити з партійних лав. За 1990 р. заяви подало 220 тис. осіб. Велика кількість рядових партійців перестала платити членські внески. Таке саме становище з компартією було і в Росії. Все це призвело до того, що Верховна Рада СРСР змінила статтю в Конституції про “керівну і спрямовуючу роль КПРС”. Невдовзі Верховна Рада України приймає постанову “Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, і