Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Таким чином, тривалий процес розвитку ідей національної Української державності, що розпочався в новітній період історії — з XIX ст. — в умовах підімперської бездержавності і совєтсько–більшовицької тоталітарно–репресивної системи в СРСР, який розвивався за авторитарних і тоталітарних режимів, завершився перемогою. Головним носієм ідеї національної державності була українська інтелігенція, а не якісь буржуазні чи ліберальні класи і верстви українства, як про те раніше твердили радянські соціологи. Звичайно ж, певні історичні умови позначилися і на існуванні Української незалежної держави.
І все ж перемога національної ідеї була наслідком поступового усвідомлення національної, територіальної й мовно–культурної спільності, усвідомлення окремішності українців порівняно з іншими сусідніми народами. Характерною рисою в розвитку української національної ідеї було те, що ця ідея адаптувалась у свідомості значної частини українців–комуністів та їхньої верхівки, які побачили, а скоріше відчули у національній незалежній державності України своє майбутнє як національної еліти. У цьому особливість і нової Української держави, в якій залишилися при силі всі попередні номенклатурні кадри.
Проте перемога національної ідеї в Україні не є чимось оригінальним і самобутнім у контексті світової історії. Сучасні політологи стверджують, що, як і націоналізм інших народів, “український націоналізм “уписується” в загальний контекст світової історії…”, є виявом “загальносвітових тенденцій… загальнолюдського в національному”.
Після 1 грудня 1991 р. українська державність вступила в нову історичну добу — добу посткомуністичної влади в незалежній державі.
Політичне становище України.
Українська незалежна держава.
Проблеми розбудови
Референдум 1 грудня 1991 р. відкриває нову історичну добу в історії України — відродження незалежної Української держави. Це було вже четверте державницьке воскресіння незалежної України в її історії. Основою незалежності влади в 90–х роках стала, як стверджують політологи, етнонаціональна єдність, наше бажання утвердитись у вигляді певної етнокультурної форми співжиття. Необхідність такої держави викликана була потребою захисту українців як етносу від загрози їхнього зникнення через розчинення в інших національних утвореннях.
Політика центру останніх десятиліть була відверто спрямована не лише на економічний визиск національних територій, а й на денаціоналізацію українців і повного їх розчинення в середовищі російського населення через створення російськомовного “єдіного совєтского народа”. Реформи епохи “перебудови”, створення нового союзного договору, де Росія відверто забирала під себе усю загальносоюзну власність, керування на всіх рівнях економікою, культурою, інформаційним простором (згадаймо, що Всесоюзна телерадіокомпанія і Телеграфне агенство Радянського Союзу — ТАРС — були повністю підпорядковані Росії) — все те свідчило про відкрите посилення імперських анексіоністських забаганок. Це викликало спротив не лише з боку національно–патріотичних сил в усіх радянських республіках, а й у середовищі національної номенклатурної еліти, яка тепер прагнула позбутися залежності від центру.
Тому в усіх радянських республіках прагматично налаштовані партійні функціонери зрозуміли, що їм, аби і далі утримати владу і державний контроль над національними багатствами своєї республіки, необхідно відірватись від уже нестабільного і негрізного центру й закріпити в своїх руках владу. В Україні вони спокійно і масово переходили на бік націонал–комуністів на чолі з прозірливим компартійним лідером Леонідом Кравчуком. Цим і пояснюється мирний характер української революції — проголошення України незалежною державою. Але цим самим явищем були усунуті від влади ті демократичні сили і політики, які, власне, десятиліттями боролись і віддавали свої життя за цю самостійність. Проте для всіх тодішніх демократичних партій і об’єднань не вистачало професіоналізму в адміністративному керуванні та в політичному співіснуванні, що викликало постійні конфлікти в усіх новітніх демократичних об’єднаннях та органах влади — від місцевих партійних до найвищих. Це гальмувало функціонування всіх галузей політичного й економічного життя України.
Відсутність досвіду політичної боротьби й уміння йти на компроміс прирекла мітингово–демократичну українську еліту на другорядні ролі в суспільстві, що було властиво в таких випадках політичним елітам усіх раніше пригноблених націй.
Народний Рух України після ІІІ з’їзду розколовся. Частина відомих рухівців перейшла на бік уряду й посіла високі міністерські посади. Інша частина продовжувала розколюватися на окремі опозиційні групи й партії, які не висували, проте, практичних програм державного будівництва. Після IV з’їзду НРУ став політичною партією, яку очолив колишній політв’язень Вячеслав Чорновіл. Проте демократи не зуміли знайти між собою згоди та об’єднатись. Більше того, не змогли залучити в союзники будь–яку структуру чи суспільну групу представників партії влади, що закріплювалась у суспільстві та в державних органах. Лише в наш час деякі представники демократично–рухівського табору, такі, як Юрій Костенко, визнають помилковість своєї ортодоксально–непримиренної позиції. Згадуючи про III з’їзд Руху, він із жалем говорить про те, що ця провідна демократична сила втратила можливість прийти до влади, коли в період урядових конфліктів, які розпочались між президентом Л. Кравчуком і тодішнім прем’єр–міністром Л. Кучмою та значною частиною депутатів Верховної Ради, Леонід Кравчук прийшов на III з’їзд рухівців і попросив підтримати його програму реформ, додавши: “… Я хочу, щоб ви були партією
