Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Таку перебудову передбачалося робити центром зверху, контролюючи всі її заходи. Але ця схема скоро продемонструвала всю свою надуманість і нереальність. Не була належно відпрацьована чітка програма, не було компетентних реформаторів.
Через те спроба прискорити соціально–економічний розвиток лише за рахунок впровадження досягнень науки і техніки, реорганізації органів управління та активізації трудових колективів чи проведення кампаній боротьби з алкоголізмом тощо залишили суспільство без змін. Стара громіздка компартійно–адміністративна система не піддавалася реформуванню.
Причини цього явища полягали в тому, що був збережений увесь адміністративно–командний апарат і такі ж методи керівництва. 96 % продукції України, наприклад, вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, і українські органи влади на них не впливали.
Керівництво, проте, вдалося до певного дозованого плюралізму думок і гласності, а також дозованої перебудови політичної системи. А це, у свою чергу, розкувало енергію масових рухів.
Дозована гласність переростала у свободу слова. Свобода слова формувала організації і рухи, різні громадські об’єднання. Ядром їх ставала інтелігенція та реабілітовані політв’язні. За 1989 р. із концтаборів було випущено близько 300 тис. політв’язнів. Вимога політичних змін ставала все настійнішою.
26 квітня 1986 р. в Україні, неподалік од Києва, сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Це змусило багатьох замислитися над системою господарювання союзного центру. Звісно, що уряди — і союзний, і український — приховували справжню сутність і розміри аварії. На загальних зборах колективу Київського університету ім. Т. Шевченка 29 квітня в Палаці “Україна” один із тодішніх секретарів КПУ Ю. Єльченко сказав, що “нічого страшного не відбулося”, трапилась невеличка аварія, і винуватці її — два якихось оператори — “дістали своє”, тобто, загинули… І все. Влада, приховуючи розміри аварії, продемонструвала половинчастість гласності і всієї, зрештою, перебудовчої роботи.
Ідеологи перебудови висували гасло оновленого соціалізму, “соціалізму з людським обличчям”, нового союзного договору, гарантій прав людини. Була змінена форма правління в країні. Тепер був обраний президент СРСР, і ним став генеральний секретар КПРС Горбачов. Керівна верхівка на чолі з першим президентом СРСР прагнула провести реформи, які б змінили сутність репресивного соціалізму. Він закликав до “радикальної реформи”, до “перебудови” і навіть до “вихідного положення” — до концепцій непу, який у свій час безжально був задушений Сталіним і який дозволяв економічну самостійність підприємствам, вільну торгівлю, запроваджував ринкові механізми, впливав на керівництво економікою “економічними важелями” тощо. Горбачов не відмовлявся від соціалізму, а шукав кращого соціалізму, який реалізує, нарешті, “соціальну справедливість”.
Про подібне в СРСР не чули за всі роки радянської історії. Так само не чули про те, що потрібно було демократизувати всю країну, а цього можна було домогтися через “гласність” і розширення прав людини. Гласність і відкритість рішень та інформації мала торкнутись і партії. І це потрясало уявлення радянського суспільства. Новою для нього була й концепція Горбачова про “спільність” і “взаємозв’язок” складових частин сучасного світу й існування глобальних інтересів, які мають вирішуватись усіма країнами “світу”. Ці його висловлювання робили світоглядний переворот і справді формували “нове мислення”, попри вперту опозицію в самій КПРС.
Це стосувалось і нової оцінки значення атомної енергетики, і ядерної зброї та необхідності роззброєння і припинення гонки озброєнь, що виснажувала і СРСР, і європейські країни. Проте, попри всезагальну народну підтримку в своїй державі і на Заході ці концепції Горбачова зустрічали шалений опір його колег по партії і саботаж рішень, яких він домагався. Особливо це стосувалося ролі партії як гаранта унітарності держави.
Поряд із тим внутрішнім опором проти Горбачова зростала ще одна опозиційна сила — сила націоналізму російського, що почав рішуче піднімати свою голову, і сила сепаратистського націоналізму в радянських республіках, де на його бік часто переходили партійні керівники республік і національних компартій. У Росії опорою націоналізму була відома організація “Память”. Такі відомі діячі, як Борис Єльцин, письменник–дисидент Олександр Солженіцин та їхні однодумці вважали, що інші народи Союзу експлуатували росіян і що потрібно звільнитися від пут імперії. Таким чином, найбільше поширені в часи “перебудови” були націоналістичні рухи.
Вивід радянських військ із Афганістану, визнання поразки в “холодній війні”, крах соціалістичного табору, з’єднаного Варшавським договором, призвели до посилення внутрішньої кризи в Союзі.
Провал перебудови був для всіх очевидним. Російський академік С. Шаталін писав, що КПРС уже повністю виконала свою історичну місію, показавши світові і своєму народові, як не треба робити, хоча цей приклад надто дорого обійшовся народам.
Про невдачу перебудовчих зусиль, які очолював Горбачов, писали політологи й аналітики в усіх зарубіжних країнах. Цікавими були висновки американського політолога Майкла Доббса: “Чим більше Горбачов латав систему, тим більше прояснювалось, що просто залатати її буде недостатньо. Гасло “прискорення” (технічного прогресу. — Авт.) поступилося гаслу “перебудови”. Зрештою і сама перебудова була дискредитована. Повністю прогнила будівля вимагала реконструкції. Те, що почалось як спроба оновити комуністичну систему, призвело до антикомуністичної революції. Спробувавши реформувати комунізм, Горбачов у кінцевому підсумку лише прискорив його занепад”.
Найбільшою помилкою тодішнього керівництва була, як твердять політологи, все ж недооцінка значення національного питання. Впродовж усього періоду більшовицької історії на першому місці завжди стояло як першорядне політичне завдання — тримати міцно, з усіх сил свою імперію під назвою СРСР. До цього прагнув і Горбачов зі своїм проектом нового договору між радянськими республіками.
Але народи Союзу вже не хотіли жити в імперії. Прорахунки влади в усіх напрямах стимулювали розгортання національно–визвольного руху, який почав переростати у боротьбу різних народів за суверенітет і незалежність у республіках Прибалтики, Закавказзя та в Україні.
Демократичні ж
