Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Великого переполоху наробила книжка Шелеста “Україна наша Радянська”, в якій підкреслювались історична самобутність і державність України в минулому, показувалось, яку прогресивну роль в історії України відіграло козацтво, як царська Росія визискувала Україну. Аналогії з сучасністю напрошувалися самі собою. Гордість за українську історію і сучасні її успіхи, коли Україна перетворилася в одну із найрозвиненіших республік Союзу, робила Шелеста героєм сучасної України. Схоже на те, що він повірив у конституційну силу проголошеного рівноправ’я націй у Радянському Союзі. Можливо, він розраховував на здоровий глузд вищого московського керівництва, за яким, безумовно, реальною політикою щодо України було б не придушення її, а збереження і задоволення її економічних і культурних потреб. Ймовірно, Шелест розраховував і на підтримку української інтелігенції та української політичної верхівки, яку він підтримував у свою чергу.
Але в Москві позиція Шелеста викликала обурення. Його звинуватили в українському націоналізмі і місництві. Тим паче, що на нього йшов потік доносів від однодумця і соратника Брежнєва по Дніпропетровську — Володимира Щербицького, який рвався до влади.
Московський уряд розпочав в Україні жорстоку війну проти “українського буржуазного націоналізму”. Однією з її сторінок була розгромна рецензія в центральному партійному органі “Комуніст України” на книжку першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста “Україно наша Радянська”. Другий розгром був учинений у цьому самому органі щодо монографії молодого історика з Київського університету ім. Т. Шевченка Р. П. Іванової (Іванченко) про Михайла Драгоманова. Книжки цього автора були вилучені з бібліотек України. Низка інших історичних праць та літературних творів було віднесено до ревізіоністських, націоналістичних, що ідеалізували історію України та її діячів.
У щоденнику Шелеста є кілька цікавих спогадів про обговорення його книжки на Політбюро ЦК КПРС: “Вне повестки дня доклад Ю. Андропова “О враждебной пропаганде и ее влиянии…” Брежнєв подал несколько реплик… Что, мол, в ней (тобто, в книжці Шелеста. — Авт.) воспевается казачество, пропагандируется архаизм… Выступление Соломенцева: в Украине много вывесок на украинском языке. А чем он отличается от русского? Только искажением последнего. Так зачем это делать? (Оскорбил украинский народ, его язык, а значит, культуру, проявил великодержавницкий шовинизм и все сходит). Он выступил против установлення гербов городов, экскурсий туризма по старинным городам и местам (какой позор отказываться от своей вековечной культуры, чего можно ждать хорошего от такого рода “деятелей”?)”. Шелеста було усунено у травні 1972 р. Його відправили до Москви без права повернення в Україну.
Лідером України став давній поборник системи тотального централізму Володимир Щербицький (1972–1989).
Перше, що він зробив — це провів чистку в партії, яка викинула з партійних лав 37 тис. комуністів, свідомих громадян, прихильників національної автономії і самобутності України, які були ідейними послідовниками Шелеста. Щербицький відновив диктат центру над економікою України, відновив офіційну російську мову в державних установах і навчальних закладах. За його правління розпочалася нова хвиля жорстоких репресій проти інакодумства. Опираючись на Компартію України, він налагоджував дружбу з Москвою і невдовзі став однією з наближених осіб до Брежнєва.
Цьому сприяла та обставина, що і Брежнєв, і Щербицький були не тільки з одного партійного клану, але були і земляками, з Дніпропетровщини. Не виключено, що Щербицький розраховував стати в Москві наступником перестарілого союзного лідера Брежнєва. Щербицький вбачав майбутнє України як невід’ємну частину СРСР. Він став вірним виконавцем усіх вказівок Москви, русифікатором України і губителем патріотичної інтелігенції, використовував своє становище для завоювання позицій у центрі. Його беззастережне вірнопідданське виконання усіх забаганок союзних керівників довело до найвищого апогею давнє послужливо–лакейське “малоросійство”. Це виявилось навіть у часи чорнобильської катастрофи 1986 року, коли Щербицький спочатку дав розпорядження (потім під диктовку Москви перелякано відмінив його) про дострокове завершення занять у київських вузах (це було 7 і 15 травня 1986 р.) і наполіг на проведенні в столиці намічених раніше міжнародних спортивних змагань з велосипедного спорту, а також святкування Першого і Дев’ятого травня в радіоактивному Києві…
Про вірнопідданство Москві Щербицького та його оточення свідчила і сумнозвісна політика творення “єдіного совєтского народа”, яку започаткував московський центр і його головний ідеолог М. Суслов. Завдання полягало в тому, щоб об’єднати радянське багатонаціональне і багатомовне суспільство (воно нараховувало понад 100 націй і народностей) спільними соціалістичними ідеалами й цінностями, які й мають визначати обличчя громадян Радянського Союзу. Національність же мала зникнути. Радянські ідеологи виробили низку концепцій, що повинні були переконати всі нації і народи світу в найвищому розквіті їхніх культур і на цій основі в необхідності злиття всіх народів СРСР у нову єдину спільноту — “совєтский народ”, який, проте, буде розмовляти, співати, думати тільки російською мовою.
Основою цього зближення і злиття мала стати стара зброя — зросійщення. За правління Брежнєва воно стало набирати нової сили. Головним провідником цієї ідеї став у Москві секретар ЦК КПРС Суслов.
Сутність політики полягала в тому, що росіяни становили в СРСР більшість, і тому їм належала провідна історична роль у створенні і більшовицької партії, і радянської влади, і радянської системи взагалі, де вони посідали усі головні позиції. Тому російська мова мала стати мовою “міжнаціонального єднання”, а росіяни — цементуючою і керівною силою цього нового суспільства. Звичайно, національні особливості народів мали зникнути, а замість них виникнути нова спільнота, яка б розмовляла російською мовою і була б слухняною російським начальникам. Старий російський колоніалізм тепер особливо яскраво виступав у ролі “старшого брата”, який жадав знищити національні духовні надбання всіх народів і підпорядкувати їх собі.
В Україні цей процес впровадження не баченого ще в історії ідеологічного експерименту, який мав приховати всі виразки тоталітарної системи, очолив один із відомих жерців від ідеології, секретар ЦК КПУ Валентин Маланчук. У політичній історії України 70–х років його діяльність залишила темну смугу гонінь, яку назвали “маланчуківщина”. Для утвердження себе на політичному олімпі він обрав безпрограшний, традиційний для партійних лідерів України стиль борця за інтернаціоналізм, непримиренного ворога “українського буржуазного націоналізму”. Це було модно
