Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Такі як Щолоков, Брежнєв, Чурбанов, Андропов, Черненко, Тихонов, Чебріков по магазинах не ходили і цін на курчат, що їх радянські люди за колір «синенькими» називали, не знали. Якось Ольга, донька Першого секретаря Московського міського комітету КПРС і члена Політбюро Віктора Гришина наївно зізналася першому радянському легальному мільйонеру Артему Тарасову, що років 20 не відвідувала радянських магазинів.
Для партійної еліти була спеціальна «трьохсота секція» на Кутузівському проспекті, де вони могли замовити будь-що за спеціальними каталогами і товари доправлялися додому. У тих таки Гришиних, за словами Тарасова, був холодильник «Філіпс» за три тисячі доларів. А ось ще. Готель «Інтурист». Туди доступ громадянам СРСР, «где так вольно дышит человек», було заборонено. Їх ще на вході завертав грізний швейцар. Пускали туди лише тих, хто іноземців обслуговував: кухарів, покоївок, прибиральниць, офіціантів, повій…
А от московський готель «Космос»… 25 поверхів. 1771 номер. Понад десять ресторанів. Таких готелів в СРСР було побудовано лише чотири. Спеціально до Олімпійських ігор, для іноземців, звісно. Формально в «Космосі» міг поселитися будь-хто. Насправді він призначався для іноземців та великих радянських цабе з числа чиновників, що приїздили до Москви у відрядження. Для решти ж на рецепшені стояла красива монументальна табличка «Місць немає».
Навіть якщо ти шахтар-забійник, який з пакунком грошей товщиною у верблюдяче копито, приїхав до столиці попити коньяку у московських ресторанах та подивитися на труп Леніна – місць для тебе не буде. І жодні гроші тобі не допоможуть. Рилом – вибачте за брутальність – «людина праці» не вийшла, аби жити в готелі для американських мільйонерів та радянських партійних секретарів.
Принагідно, коли вже згадали про Олімпійські ігри у Москві 1980 року, які, до речі, Брежнєв з Косигіним хотіли скасувати, бо коштів на них не було. Під час проведення Олімпіади шлях до Москви для пересічних громадян було закрито. Ще раз, аби ви, любі читачі, зрозуміли: громадян СРСР до столиці СРСР не пускали, аби вони своїм провінційним виглядом не псували перед іноземцями уявлення про «найпередовішу країну світу»; або не канючили в іноземців жувальну гумку; аби не випрошували сигарети та джинси. А ще провінціали їздили до Москви за продуктами та дефіцитними товарами, створюючи довжелезні черги. От щоб усього цього не було, щоб «не ганьбитися», столицю для радянських людей закрили наглухо – без спеціального дозволу не потрапиш. У жодній країні клятого капіталізму до власних громадян не ставилися з такою зневагою.
Хтось може уявити, щоб громадян США не пускали до Вашингтону саме через те, що вони громадяни США? І ще хтось із любителів «світлого радянського минулого» сміє заїкатися про якісь там любов та піклування про народ з боку рідної Комуністичної партії та уряду і персонально Леоніда Ілліча Брежнєва? Так що пасаж зі знаменитої 6-ї статті Конституції СРСР про «керівну і спрямовуючу роль КПРС», у якому урочисто стверджується, що «КПРС існує для народу і служить народу» – звичайнісінький обман, якому в ті часи ніхто не вірив.
Хочете цитату, яка звучить мов анекдот? «На початку 80-х в радянському суспільстві потужний резонанс викликала стаття Гейдара Алієва (на той час став членом Політбюро ЦК КПРС) в «Літературній газеті». У цій статті товариш Алієв напосівся на процвітаючу в радянській номенклатурній еліті сімейність, яка виявлялась у тому, що діти високопоставлених керівників йдуть по стопах своїх батьків і їм скрізь і завжди горить «зелене світло» [123]. Знаєте, що найсмішніше? Найсмішніше те, що коли товариш Алієв кидав блискавки й громи на адресу «золотої молоді», його власний син навчався в одному з найпрестижніших вишів країни, куди «з вулиці» потрапляли украй рідко – Московському державному інституті міжнародних відносин. Ті, хто розповідають про те, як «Брежнєв жив і нам давав» або дурні, які не розуміють і не пам’ятають елементарних речей, або самі належали до номенклатури, або мали можливість красти.
А крали в СРСР неосяжно. Крали усі і всюди. Хтось вагонами, а хтось у кишенях виносив. В жодній країні світу в жодній історичній епосі так не крали. Уявімо, що до гастроному привезли 4 бідони сметани по 40 літрів кожен. У підсобці з кожного надбиралася чверть, а решта розчинялася кефіром. Отриманий таким чином «надлишок» – 4 відра першосортної сметани реалізовувалося друзям і знайомим «по блату» і за трохи вищу ціну. А кілограм сметани тоді коштував 1 рубль 70 копійок. Тобто ,лише на сметані, лише за один день продавці в магазині «заробляли» як мінімум 70 рублів, еквівалент 350 буханок хліба. Достатньо було поставити біля мішка з цукром на ніч відро води, як на ранок він додавав у вазі 5 кілограмів. Можна було розбовтати пиво водичкою і додати трохи мила аби пінилося, – тоді кегів не було, пиво возили цистернами й зливали у примітивні діжки в ларьках через шланг – доливай воду, скільки душа забажає.
Деякі продавці домовлялися з клієнтами, що не розбавлятимуть, а не доливатимуть. Сам ще застав таку точку із «сумлінною» продавчинею. Таксисти возили пасажирів «понад лічильник» або взагалі його не вмикали та за певний відсоток від «заробітку» підробляли у повій сутенерами. Доярки несли додому молоко і силос для власних корів. Водії вантажівок зливали бензин. Будівельники крали гвіздки, цемент і скло. У кожного шахтаря, який себе поважав, на дачі стояла вагонетка для зберігання води на полив, а паркан довкола неї споруджався із вкрадених на шахті обаполів. От, якщо ви не знали, чому в колгоспного трактора цілий день працював двигун, навіть коли тракторист йшов на обід, доповідаю: тому, що трактори у колгоспи приходили здебільшого без акумуляторів – їх крали або безпосередньо на заводі, або дорогою до «Райсільгопттехніки», або вже у «Райсільгосптехніці».
Тому тракторист запускав основний двигун не поворотом ключа, як в усіх нормальних країнах, а за допомогою спеціального маленького «пускового» двигуна. Для цього на шків треба намотати шворку, щосили смикнути, і навіть не раз. Це ж скільки мороки – нехай краще двигун працює. А пальне… Пальне все одно колгоспне. До речі, про «дешевизну» пального, мовляв, воно копійки коштувало, можна не економити.
У 1981 році вартість літра бензину марки А-76 в СРСР складала 30 коп за 1 літр. Це за офіційним курсом приблизно 40 американських центів. Галон (3,79 літра) бензину в США тоді коштував 1
