Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Віденський саміт був по суті лебединою піснею Леоніда Брежнєва. Його вистачало лише на короткочасні формальні ритуали по 15-20 хвилин. Він давно був медикаментозно залежний – на сильні снодійні та заспокійливі препарати генсека підсадив «дбайливий» Андропов. Лікарі та близькі намагалися боротися, але Леонід Ілліч все одно діставав чудодійні пігулочки, без яких не міг спокійно спати. Діставав через різних людей: друзів Цвігуна і Черненка, але передусім – голову КДБ та його людей. То були атіван, радедорм, еуноктин, седуксен, нембутал. Пігулочки він запивав «Зубрівкою» – хтось йому сказав, що так вони краще діють. «Зубрівкою» генсека постачав той таки Андропов. Цікаво, що за офіційною версією не шеф КДБ винен, а якась медсестра Надя. Вона, негідниця, за власної ініціативи начиняла першу особу держави нембуталом, який, між іншим, є наркотиком.
Але ми краще повіримо самому Брежнєву. «Віктор Голіков, беззмінний помічник генсека, один із найближчих до нього людей, каже: «Нехай мені другу руку відріжуть, але я переконаний, що Леонід Ілліч помер не від інфаркту. Його напхали цієї поганню». 21 серпня 1979 року Брежнєв недвозначно пише в щоденнику: «Отримав від Чазова 8 штук». Запис від 3 грудня: «Переговорив з Андроповим. Отримав». Запис від 25 січня 1982 року: «Отримав від Юрія Володимировича жовтенькі». У свій останній день, 9 листопада, Брежнєв до вечора знаходився в робочому кабінеті. Останнім із членів Політбюро, хто бачив Брежнєва живим, був Андропов. І він же виявився першим, хто побачив його бездиханним...» [217].
Модні сукні, міні-спідниці, навчання для дівчат. Таким був Афганістан до війни.
Віктор Андрійович має рацію. Більше того, він не підозрював, що дійсність, хутчій за все, була ще бруднішою. Але про таємницю смерті Брежнєва наприкінці глави. Зараз про останній його (та його прісних) великий злочин. Йдеться про війну в Афганістані. Причини вторгнення до цієї країни досі виразно ніхто не може пояснити. Офіційно це відбулося на прохання комуністичного уряду Демократичної республіки Афганістан, де відбувалася громадянська війна.
Неофіційно стверджується про намагання привести до влади промосковську фракцію Народно-демократичної партії Афганістану. Але зрозуміло одне: більшість членів Політбюро і сам Брежнєв спочатку були проти «афганської авантюри», а Косигін, навіть коли рішення було прийнято, став єдиним, хто навідріз відмовився його підписувати (вважається, що воно було колективним – така собі «кругова порука»), що стало зрештою причиною його подальшої відставки.
І давно вже відомо, що головних ініціаторів розв’язання тієї війни було троє. Їхні прізвища співпадають з прізвищами трьох осіб, які боролися з Черненком за наступництво після смерті Брежнєва. Ага, шановний читачу, це були Андропов, Устинов та Суслов. Рішення Політбюро від 12 грудня 1979 року підписав Брежнєв. Але багато хто з дослідників вважає, що вже тоді одурілий від андропівської «фармакології»
Леонід Ілліч мало усвідомлював, що робить. Дуже яскравим виглядає сам текст рішення, який чітко показує who is who:
«1. СХВАЛИТИ міркування і заходи, викладені тт. Андроповим Ю. В., Устиновим Д. Ф., Громико А. А. Дозволити їм в ході здійснення цих заходів вносити корективи непринципового характеру. Питання, які потребують вирішення ЦК, своєчасно вносити в Політбюро. Здійснення всіх цих заходів покласти на тт. Андропова Ю. В., Устинова Д. Ф., Громико А. А.
2. Доручити тт. Андропову Ю. В., Устинову Д. Ф., Громико А. А. інформувати Політбюро ЦК про хід виконання намічених заходів» [218].
Це спричинило агонію СРСР. Передусім ситуацію, що склалася, використали США, ввівши проти агресора жорсткі санкції, до яких приєдналися багато країн: ембарго на продаж зерна, сучасних технологій, скорочення квот на вилов риби, припинення різноманітних спільних програм, переговорів тощо.
Квоти на вилов риби радянськими суднами лише в територіальних водах США скоротилися з 350 до 75 тисяч тонн. Але головний (крім колосальних людських, матеріальних та фінансових втрат) наслідок вторгнення до Афганістану – відмова від ратифікації Конгресом США підписаної Брежнєвим і Картером угоди ОСВ-2, чого, власне дуже хотіли товариші Устинов та Андропов.
«Джентльменська» угода, щоправда, продовжувала діяти, але офіційно все зупинилося. Крім того, це розкрутило маховик гонки інших озброєнь і передусім, виправдало збільшення кількості улюблених Устиновим танків. Та не в цьому трагедія. СРСР був агресором і заслужив на свою долю. Але чим завинив афганський народ? До того, як радянська агентура створила та укріпила там прокомуністичний рух, це була країна-сад. У прямому сенсі цього слова. Квітучий сад.
Це зараз там квітне переважно опійний мак. А тоді… Половина(!) ріллі в Афганістані мала зрошувальну систему. Понад 90% світового ринку сухофруктів складала афганська продукція. Афганістан – приклад сумного жарту: там, куди приходять США, виникає Південна Корея, а там куди приходить СРСР – Корея Північна.
Війна в Афганістані була вигідна ще й персонально цим товаришам з огляду на боротьбу за владу. По-перше, в умовах війни суттєво підвищувався авторитет КДБ та Міністерства оборони, а також їхнє фінансування. По-друге, завдяки тому, що у «прифронтовому» Узбекистані росла присутність військових та «чекістів», знижувалася вага Першого секретаря ЦК КП Узбекистану Шарафа Рашидова, який був особистим другом Брежнєва. Андропов мав чудову можливість, «копати» під могутнього узбецького «хана», а тим самим і під «брежнєвців», що було дуже важливим для нього.
Словом, коли 10 листопада 1982 року серце Л. І. Брежнєва зупинилося, саме Юрій Андропов був «другою людиною» в партії (після смерті Суслова він став секретарем ЦК, що відкрило двері до крісла генсека) і саме його три «вірні мушкетери» вирішили зробити новим правителем СРСР ще біля теплого трупа старого. Колишній комендант дачі Брежнєва Олег Сторонов згадував: «Андропов, Громико і Устинов увійшли в спальню Леоніда Ілліча, стояли над тілом Леоніда Ілліча і обговорювали, кому тепер керувати країною. Дмитро Федорович запропонував кандидатуру Андропова. Заперечень ні в кого не було» [219].
Цікаве свідчення, чи не так? Але це не все. Є версія, що Брежнєву «допомогли» піти з життя. Той таки Сторонов розповідає, що на 15 листопада Брежнєв планував пленум ЦК, на якому мав подати у відставку та назвати свого наступника. І ним мав бути не Андропов і не Черненко, а… Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. Джерела авторитетні: Віталій Федорчук, який на момент смерті Брежнєва був головою КДБ СРСР, Віктор Гришин (член
