Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Цікаво, що він усе життя ретельно приховував своє походження. А воно, як для радянських реалій 30-х років, вельми несприятливе для кар’єри: його батька звали Велв Ліберман, а маму – Євгенія Флекенштейн і була вона донькою багатого фінського єврея Карла Флекенштейна, власника ювелірної крамниці в Москві. Таке походження, і соціальне, і етнічне, у 30-х роках ставило хрест на комсомольській та партійній кар’єрі, тому Андропов сфальсифікував біографію, тобто пішов на обман. Дід у нього перетворився на майстра з ремонту годинників, матір – на росіянку, яку буцімто до родини євреїв підкинули немовлям, а батько взагалі зник. Дуже допомогло те, що після смерті першого чоловіка матір вдруге вийшла заміж за грека на прізвище Андропулос, яке потім перетворилося на Андропова. Усе це я повідомляю не для втіхи антисемітам, які в усіх негараздах бачать руку євреїв, а для ілюстрації твердження про «порядність» та «чесність» цієї людини. Цікаво, що співробітники КДБ добре знали про діда-єврея свого шефа, через що той отримав таємне прізвисько «Ювелір».
Уже ні для кого не таємниця, що знамениту Перебудову, яку пов’язують з іменем Михайла Горбачова, насправді задумав і спланував Андропов. «За свідченням М. І. Рижкова, який був тоді заступником голови Держплану СРСР, у неділю 20 листопада 1982 р Ю. В. Андропов запросив його до себе і, поставивши до відома про намір створити Економічний відділ ЦК КПРС, запропонував йому очолити цей відділ. М. І. Рижков погодився і 22 листопада був затверджений Пленумом ЦК КПРС на посаді секретаря ЦК» [219]. У першій половині грудня, коли формування Економічного відділу закінчувалося, Андропов запросив до себе уже згадуваного Миколу Рижкова, секретаря ЦК КПРС Миколу Долгіх, який був куратором важкої промисловості, видобувної галузі, енергетики і транспорту, та секретаря ЦК КПРС (куратор сільського господарства), члена Політбюро Михайла Горбачова і доручив їм з’ясувати реальний стан економіки та розробити шляхи її реформування.
Андропов хотів навести лад у фінансах та промисловості, запровадивши в СРСР елементи ринкової економіки. З госпрозрахунком, на кшталт експериментів за часів раннього Брежнєва та, навіть, з елементами дрібного приватного бізнесу, як у країнах «народної демократії» – Угорщині, Польщі, Болгарії. Фактично новий генсек повертався до ідеї старого доброго НЕПу 20-х років, коли було дозволено дрібний приватний бізнес, але всю зовнішню торгівлю, сировину, енергоносії, банківську систему, великі підприємства мала контролювати та ж таки держава. Андропов казав так: «Нехай будуть приватні маленькі майстерні, магазинчики, ресторани на підряді у колективу. Ну, навіщо їх тягнути в залізні лапи міністерств?». Але, звичайно, «велика промисловість, оборонка, природні ресурси мають бути лише загальнонародним надбанням» (там само). Водночас він мріяв про створення великих державних корпоративних утворень, які б виходили на світові фондові та фінансові ринки для залучення західних капіталів у радянську економіку. Він мріяв про створення концесій, тобто передачу державою в експлуатацію іноземцям природних ресурсів, підприємств, сільгоспугідь та інших активів на певних умовах. Ну, що тут можна сказати…
Юрій Володимирович Андропов, за спогадами сучасників, був начитаною й ерудованою людиною, принаймні на тлі «кремлівських стариганів», відрізняючись високим рівнем інтелекту та ясністю розуму. Але елементарний аналіз його «прожектів» приводить до висновку, що то була лише видимість. Дурень робив розумний вигляд. Це нескладно, якщо ти голова КДБ і маєш доступ до забороненої літератури, процитувати принагідно якогось критика режиму з числа посаджених тобою ж у «психушку» дисидентів. І от ти уже майже ліберал та інтелектуал. Насправді Андропов був чи не єдиним у Політбюро того часу, хто не мав вищої освіти.
Рибінський річковий технікум за спеціальністю «технік з експлуатації річкового транспорту» (тобто гайки крутив на баржі), потім заочно – Вища партійна школа (у якій переважно вчили красиво язиком молоти) та 4 курси, теж заочно на історико-філологічному факультеті провінційного Карело-Фінського державного університету. Словом, освіта гірша навіть за ленінську.
Для Андропова ідеалом була економічна система соціалістичної Угорщини та соціалістичної Польщі, де існували приватні перукарні, кооперативи з пошиття трусів, сільськогосподарські кооперативи і родинні ферми. Цей ідеал він сприйняв, будучи завідувачем відділу ЦК КПРС зі зв’язків із комуністичними і робітничими партіями соціалістичних країн. Але він упритул не помічав, що тамтешні кооперативи хоч і дозволяють нагодувати народ, але передовими вони можуть вважатися лише у порівнянні з радянськими колгоспами, безнадійно програючи країнам з реальною ринковою економікою.
Про фінансові та фондові світові ринки взагалі смішно – для того, щоб це хоча б не вважалося більше фантастикою, треба було зробити з радянських «корпорацій» публічні акціонерні товариства, які розміщують на світових біржах свої акції. А як інакше? І хто інвестуватиме у країну за «Залізною завісою»? Та ще в умовах Холодної війни та міжнародних економічних санкцій за Афганістан? А розміщення акцій – це передача частки підприємств у приватні руки, причому ідейного та воєнного противника. Але припустимо, зробив крок вперед якийсь французький мільйонер: бажаю взяти у концесію автомобільний завод! Щоб замість «Москвича-412» випускати щось, що хоча б віддалено нагадуватиме авто!
Гарантую – після того, як цей оригінал побачить у цехах верстати, що їх ще в 1947 році з підкореної Німеччини вивезли в якості репарацій, він з розпачливими зойками пішки помчить до аеропорту Шереметьєве, аби більше ніколи не повертатися до країни «розвиненого соціалізму». Припустимо, що знайшовся божевільний власник канадської агрокомпанії, який приїде до якого-небудь колгоспу «Шлях до комунізму». Що він там побачить? Він побачить, що треба капітально ремонтувати корівники та встановлювати сучасне доїльне обладнання, годівниці, поїлки, транспортери тощо. Перенавчати доярок. Замінювати всю радянську техніку на сучасну, хоча б і не нову. Навчати механізаторів на ній працювати. Завозити сучасні добрива та засоби захисту рослин. Десь шукати нормальних агрономів, зоотехніків, ветеринарів, а не тих, що їх випускають радянські інститути. Наймати охоронців (бо крадуть все, до чого руки дотягнуться) і не з «ВОХри». А приватних охоронних фірм не існує. І головне – кадровий персонал.
Голову колгоспу треба гнати у три шиї і десь шукати толкового менеджера. А парторга куди подінеш? І, до речі, з 300 колгоспників треба залишити
