Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
До цього додамо, що у 1965 році (через рік після приходу Брежнєва до влади і початку «Золотої п’ятирічки») середня зарплатня в США складала 388 доларів 22 центи, а в СРСР – 104 долари 29 центів за офіційним курсом. Наприкінці 1981 (за рік до смерті генсека) в США середня зарплатня була 1147 доларів 76 центів, а в СРСР – 233 долари 91 цент. Тобто за 16 років зарплата в США зросла майже утричі, а в СРСР лише трохи більше, ніж удвічі й розрив щодалі збільшувався.
Повернемося до крадіжок і зловживань. Анатолій Черняєв з 1976 року був членом Центральної ревізійної комісії ЦК КПРС. Він вів детальний щоденник, у якому попри інше фіксував закриту інформацію щодо рівня розкрадань, хабарництва та корупції. «Минулого вівторка на Секретаріаті ЦК обговорювалося питання «Про розкраданнях на транспорті». Я буквально здригався від сорому і жаху. Три місяці працювала комісія ЦК під головуванням Капітонова. І ось що вона доповіла на Секретаріаті: за два роки число крадіжок зросло вдвічі; вартість вкраденого – в 4 рази; 40% злодіїв – самі залізничники; 60% злодіїв – самі працівники водного транспорту; 9000-11000 автомашин накопичується в Бресті, тому що їх неможливо передати в такому «розібраному» вигляді іноземцям; 25% тракторів і сільськогосподарських машин приходять розкомплектованими; 30% автомобілів «Жигулі» повернули на ВАЗ, оскільки до споживача вони прийшли наполовину розібраними; крадуть на багато млрд. рублів на рік; м’яса крадуть у 7 разів більше, ніж два роки тому, риби – у 5 разів більше» [225].
Та невже ж крадіїв не ловили? Невже не саджали з ґрати? Невже не виганяли з партії та комсомолу? І ловили, і саджали, і виганяли. А крадіжки лише збільшувалися. Чому? Усе просто: якщо є можливість красти – обов’язково знайдуться ті, хто ризикуватиме заради того, що погано лежить. Злодій іде на «дєло», розраховуючи, що його точно не зловлять. І жорстокість покарання не впливає. Колись давно один із китайських імператорів видав указ, згідно з яким страчували не лише хабарників, але і усіх їхніх родичів, включно з дітьми, батьками та двоюрідними братами-сестрами. Чи припинилося хабарництво? Ні – лише суми хабарів збільшилися утричі, – «за ризик».
У нормальному суспільстві «особистої наживи й чистогану» власник зацікавлений у збереженні свого майна. Бо воно рідне, зароблене потом і кров’ю. І він вимагає від чиновників та правоохоронців, аби ті захищали його власність. Як вони це роблять, контролює незалежна преса. В СРСР масштаби розкрадань були таємницею, писати про них було заборонено. А чиновники та міліціонери особисто не були зацікавлені у припиненні цієї вакханалії. Якби це було в Детройті, мер міста давно б уже викликав начальника поліції і поставив перед вибором: або борешся зі злочинністю, або вилітаєш з посади. Бо зрештою мер відповідає за порядок, і якщо не впорається – його не переоберуть. І мер призначає начальника поліції.
В СРСР голів виконкомів, яким формально підкорялася міліція, не обирали, а призначали «зверху». Достатньо було мати «лапу» на горі і чиновнику ніщо не загрожувало. Начальників міліції призначали теж зверху, але аж ніяк не голова виконкому. У світі «наживи й чистогану» власник підприємства зацікавлений в тому, щоб у нього не крали. Тому він наймає охоронців з приватної фірми, які зацікавлені, аби крадіжки припинити. Бо інакше з ними угоду розірвуть, їхня охоронна фірма отримає славу ненадійної й зрештою усі опиняться на біржі праці.
В СРСР такої конкуренції не було, а «бійці» позавідомчої охорони отримували мізерну зарплатню, відтак їх банально брали «в долю». Підсумовуючи, скажемо, що сама радянська система несла у собі бацили корупції, кумівства, розкрадань і зловживань. «Заступник міністра внутрішніх справ доповів, що в 1970 році зловили 4000 злодіїв на залізниці, в 1979-му – 11 000. Це тільки тих, кого впіймали. А кого не зловили – скільки їх?» (там само). Усе це підіймалося знизу догори, розкладаючи суспільство. Сержант ДАІ, який брав хабарі на дорогах, віддавав частину виручки своєму лейтенанту, а той капітану, той ще вище і так до самого міністра.
Чим більші можливості – тим більші масштаби зловживань. Той таки Черняєв згадує, як у Мурманській та Архангельській областях працівники міськкомів та райкомів партії, виконкомів, великих підприємств мали привілей – позачергову купівлю автомобілів «Волга» і «Жигулі». Їх купували за державною ціною, а потім перепродували. На цьому «бариги» заробили величезні кошти. Коли перевірка це виявила – лише одного було виключено з партії, решта відбулася доганами. Тобто, начальники банально «відмазували» своїх підлеглих. Бували й зовсім паскудні речі. Була така собі Ядгар Насріддінова, голова Ради національностей Верховної ради СРСР. За родом своєї діяльності вона мала стосунок до амністій ув’язнених та ініціюванні перегляду судових вироків. На цьому вона «заробила»… 23 мільйона рублів.
Як зазначав товариш Черняєв: «…з’ясувалося, що навколо діяла ціла мафія: смертні вироки навмисно виносилися у справах, які зовсім необов’язково вимагали вищої міри, – щоб легко було їх скасувати з допомогою Насріддінової» (там само). Тобто невідома, але точно величезна кількість (з огляду на те, скільки мільйонів опинилося в кишені лише однієї Ядгар Садиківни) міліцейських чинів, прокурорів, адвокатів, суддів та іншого чиновництва спеціально підводили людей під значно тяжчі покарання, а потім за гроші «рятували» від розстрілу або знижували терміни покарання. Десь ми вже про таке читали, правда, друзі? А, так – справа суддів Верховного суду 1948 року.
