Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Малочисленість законів відкривала простір для партійно-урядової нормотворчості, яка з середини 30-х років поширилась у формі спільних постанов ЦК КП(б)У та РНК УРСР (на союзному рівні ЦК ВКП(б) та РНК СРСР). Ці акти вищої партійно-державної влади мали політико-директивний характер і правозастосовчі органи нерідко розглядали їх як надзаконні, що суперечило принципу верховенства закону.
До складу Раднаркому, поряд із керівниками республіканських державних органів, входили уповноважені загальносоюзних народних комісаріатів та комітету заготівель СРСР.
Уряд здійснював керівництво народними комісаріатами та підпорядкованими йому установами, вживав заходів щодо виконання народногосподарського плану, державного і місцевого бюджету, здійснював заходи щодо забезпечення громадського ладу, оборони інтересів держави, охорони прав громадян, керував роботою виконкомів обласних рад, утворював, у разі необхідності, спеціальні комітети і головні управління при Раднаркомі у справах господарського і культурного будівництва.
Як і раніше, найважливіші сфери життя республіки (оборона, зовнішні стосунки, зовнішня торгівля, важка промисловість, оборонна промисловість, транспорт, зв’я) управлялися загальносоюзними народними комісаріатами, які не підпорядковувалися урядові республіки. У подвійному підпорядкуванні — як Раднаркому УРСР, так і відповідним народним комісаріатам СРСР перебували 10 союзно-республіканських народних комісаріатів (харчової промисловості, легкої промисловості, лісової промисловості, земельних справ, зернових і тваринницьких радгоспів, фінансів, внутрішньої торгівлі, внутрішніх справ, юстиції, охорони здоров’я). Республіканськими залишалися лише 4 народних комісаріати (освіти, місцевої промисловості, комунального господарства, соціального забезпечення).
У якості органів державної влади в областях, округах, районах, містах, селищах, станицях і селах, відповідно до Конституції УРСР 1937 р., строком на 2 роки обиралися Ради депутатів трудящих. До їх повноважень відносили: керівництво культурно-політичним та господарським будівництвом, органами управління на своїй території, встановлення місцевого бюджету, забезпечення додержання законів, охорони державного ладу та прав громадян, сприяння зміцненню обороноздатності країни.
Сесії обласних рад депутатів трудящих скликалися не менш як 4 рази на рік, районних — 6 разів, міських і сільських — не менше одного разу на місяць. Новою організаційною формою діяльності рад стали створювані ними постійні комісії. Виконавчими та розпорядчими органами місцевих рад були обирані ними виконавчі комітети. У структурі виконкомів створювались відділи та управління, які підлягали у своїй діяльності як відповідній Раді, так і галузевим органам державного управління відповідних Наркоматів. За результатами виборів 1939 р. було утворено 15 обласних, 583 районні, 164 міські, 10 863 сільські і 442 селищні ради депутатів трудящих. «Соціалістичним перетворенням» на селі сприяли комнезами, які на початок 30-х років об’єднували понад 7 млн членів.
Проте, органи державної влади всіх рівнів діяли під тотальним контролем монопольно правлячої більшовицької партії. Партійні з’їзди, пленуми та інші органи приймали загальнообов'язкові рішення від затвердження п’ятирічних планів до резолюції політбюро чи секретаріату з конкретних питань життя республіки. Жодне рішення державного будівництва не набувало чинності без попередньої згоди партійних органів. Партійними рішеннями затверджувалися на посадах номенклатурні чиновники республіканського, регіонального та місцевого рівня, керівники заводів, банків, установ, організацій та їх підрозділів. На місцях діяли „партійні уповноважені”, адміністративно-командні методи роботи яких часто нанівець зводили роль представницьких і виконавчих органів влади.
Утворена за Конституціями 1936, 1937 рр. система вищих і місцевих органів державної влади й управління та партійного керівництва державним життям майже не змінилася до останніх років існування СРСР.
Судова система республіки протягом 20–30 рр. зазнавала істотних змін. Початок її реформуванню поклала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., яка затвердила Положення про судоустрій УСРР. Скасовувались революційні трибунали й існуючі до цього судові органи у різноманітних складах. Встановлювалась єдина система народних судів: народний суд (у межах повітового або міського району) — губернський суд — Верховний Суд УСРР.
Окрім того, «тимчасово» діяли спеціальні суди: а) військові трибунали — у справах про злочини проти Червоної Армії; б) військово-транспортні трибунали — у справах про особливо небезпечні злочини, що загрожували транспорту; в) особливі трудові сесії народних судів — у справах про злочини, що стосувалися порушень Кодексу законів про працю; г) центральна та місцеві арбітражні комісії — у майнових спорах між державними органами.
Головною ланкою судової системи був народний суд у складі постійного народного судді або того ж постійного судді і двох народних засідателів. Губернський суд розглядав підсудні йому справи і здійснював функцію нагляду за всіма судовими установами на території губернії, окрім військових та військово-транспортних трибуналів. Верховний Суд УСРР здійснював судовий контроль за всіма судовими установами УСРР, окрім військових та військово-транспортних трибуналів, розглядав у касаційному порядку справи, вирішені губернськими судами та у порядку нагляду — справи, вирішені будь-яким судом республіки, окрім військових та військово-транспортних трибуналів, у якості суду першої інстанції — справи особливої важливості.
Нагляд за дотриманням законів, безпосередній нагляд за попереднім слідством та дізнанням, підтримання звинувачення на суді здійснювала державна прокуратура.
З метою забезпечення трудящим юридичної допомоги у цивільних справах та здійснення захисту у кримінальних справах при губернських судах створювались колегії захисників.
Для забезпечення виконання судових рішень при губернських та народних судах діяли судові виконавці. При судових установах працював державний нотаріат.
Положення передбачало створення інституту народних слідчих при відповідних слідчих дільницях, кримінальних відділеннях губернських судів, Верховному суді УСРР, відділі з розслідування найважливіших справ прокуратури Наркомюсту.
Вищезазначене «Положення» було основою у подальших реформах судової системи. Певні зміни у зв’язку із прийняттям у 1924 р. Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік та переходом на триступеневу систему управління внесло Положення про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 р. Згідно з ним запроваджувалась єдина система судових установ: народний суд — окружний суд — Верховний Суд УСРР. У Молдавській АСРР запроваджувались народні суди і Головний суд Молдавської АСРР. Продовжували діяти й спеціальні суди: арбітражні комісії, судово-земельні комісії тощо. Справи про військові і деякі інші злочини, вчинені військовослужбовцями, розглядалися військовими трибуналами, що створювалися при всіх військових з’єднаннях. Порядок їх діяльності визначався схваленим у 1926 р. ЦВК і РНК СРСР Положенням про військові трибунали і військову прокуратуру.
Подальші зміни й доповнення у судовій системі спричинило видання нового Положення про судоустрій УСРР, яке було затверджене ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. Воно зберігало існуючу єдину систему судових установ та спеціальні суди. Окружні суди мали таку структуру: а) пленум; б) цивільний відділ; в) кримінальний відділ; г) надзвичайна сесія; д) особлива сесія у справах про неспроможність кооперативних організацій. Положення визначало й склад Верховного Суду: президія, пленум, колегії, надзвичайні сесії. Народні судді обиралися з’їздами та пленумами міських рад.
Для посилення боротьби зі службовими проступками і провинами державних органів відповідно до Положення про
