Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес - Джеремі Макбрайд
«Марціано проти Італії» (Marziano v Italy), 45313/99, 28 листопада 2002 року.
29. ... В цьому контексті Суд зазначає, що суддя, який провадив попереднє розслідування, дійшовши такого ж висновку щодо кваліфікації, не поділяв правовий аналіз, який надала прокуратура. Зокрема, він не поділяв оцінку, яку прокуратура зробила за результатами допиту Х. та різних висловлювань, які Х. робила в ході розслідування цієї кримінальної справи та паралельної процедури цивільного судового позову. Відповідно, було б цілком логічно, щоб суддя, який провадив попереднє розслідування — який розумів, що він повинен був ухвалити вмотивоване рішення — пояснив, чому, будучи цілком згідним з вимогами прокуратури, він прийняв рішення припинити судове переслідування. З огляду на те, що розбіжність у поглядах з прокуратурою стосувалась радше фактів та їхньої оцінки, аніж їхнього правового оцінювання, було нормальним, що суддя, який провадив попереднє розслідування, вказав на ці факти у своєму рішенні.
Вчиняючи так, суддя, який провадив попереднє розслідування, висловив припущення — наразі передбачуване, як на це вказав уряд, статтею 125 положень застосування Кримінально-процесуального кодексу — про можливий результат, яким міг би завершитись судовий розгляд в разі, коли справу б передали судді-засідателю. Суддя обмежився заувагою про те, що хоч були вірогідні мотиви підозрювати, що заявник вчинив правопорушення, яке було предметом спору, інші доводи переконували в тому, що у суді обвинувачення не мало б багато шансів досягти успіху. Крім того, він не обмежився лише заувагою про той вплив, який судовий процес міг справити на Х., а й надав характеру недостовірності окремим деталям, які повідомила Х. Насамкінець він підкреслив, що достовірність характеру заяв Х. може бути піддана сумніву.
30. На підставі цього Суд визнає, що суддя, який здійснював попереднє розслідування і, до речі, знав про наявність спору між заявником та його колишньою дружиною,мав право вирішувати, керуючись власним сумлінням, в який спосіб він повинен був висловлювати свою думку щодо розвитку та завершення спору. Певно, він мав поставити перед собою питання про те, чи вжиті остаточні твердження були за своїм характером та рівнем такими, що могли б бути сприйняті як формулювання вини. Водночас, попри на вжиті в розпорядженні від 17 квітня 1998 року визначення, Суд вважає, що в цьому рішенні відбито «стан недовіри» і нема констатації вини.
31. Тому, слід розрізняти рішення, в яких відбито те, що відповідна особа є винною, від тих, які обмежуються констатацією підозри. Перші порушують презумпцію невинуватості, тоді як другі під час численних розглядів визнавали такими, що відповідають духові статті 6 Конвенції...
32. За цих обставин Суд не може дійти висновку про порушення презумпції невинуватості в цій справі.
3. Призначення покарання«Е.К. проти Туреччини» (E K v Turkey), 28496/95, 7 лютого 2002 року
54. На думку Суду, інтерпретація відповідних правових норм, до якої вдався державний суд безпеки з метою ухвалити вирок заявниці під час другого етапу судової процедури і яка була підтверджена касаційним судом, перебувала в межах, які можна було б підставно передбачити за умов цієї справи. Суд визнав, що засудження заявниці відповідно до статті 8 закону від 1991 року узгоджувалось із принципом «nulla poena sine lege» (ніякого покарання без закону), закріплено в статті 7.
55. На противагу цьому заявниця скаржилась, що її засуджено до позбавлення свободи відповідно до вимог другого абзацу статті 8, застосовного спеціально до головних редакторів, тоді як для видавців передбачено покарання лише у вигляді штрафу. У зв’язку з цим уряд підкреслив, що застосування другого абзацу статті 8 стосовно видавців передбачає легше покарання, аніж те, що застосовне відповідно до першого абзацу статті 8. Якщо таке видається можливим, то скоріш за все другий абзац статті 8 є lex specialis, який має правову силу для головних редакторів та видавців періодичних видань, і засудження заявниці як видавця неперіодичного видання базувалось в цьому випадку — за аналогією — на розширеному тлумаченні правила, яке було викладене в цьому ж абзаці і стосувалось мір покарання головних редакторів...
56. За цих умов, Європейський суд вважає, що засудження заявниці до позбавлення свободи було несумісним із принципом «nulla poena sine lege» (ніякого покарання без закону), закріпленого в статті 7.
57. Відповідно, порушено статтю 7 Конвенції.
«Бемер проти Німеччини» (Böhmer v Germany), 37568/97, 3 жовтня 2002 року
61. Суд насамперед відзначає, що відповідно до статті 56 Кримінального кодексу, виконання вироку, який передбачає позбавлення свободи, призупиняють, якщо можна розраховувати, що вирок служитиме засудженому як попередження і що він не здійснюватиму нові злочини в майбутньому, навіть без впливу, спричиненого відбуванням покарання. Роблячи такий прогноз, кримінальний суд має враховувати особу засудженого, його стаж злочинної діяльності, обставини скоєного ним злочину, його поведінку після злочину, умови його життя та наслідки, яких можна очікувати в зв’язку з відстрочкою.
62. Суд готовий вважати ... що рішення про скасування відстрочки, оскільки воно спирається на думку, сформовану з урахуванням досвіду минулого, що засуджений не справдив очікувань, якими обґрунтовано таку відстрочку,
