Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Замкнувши на собі вирішення ключових питань в економіці, Микита Сергійович проводив у закордонних поїздках більше часу, ніж в країні. І ніхто не знав, які прожекти він привезе з чергового вояжу. «КДБ повідомляло до Президії ЦК КПРС про значне поширення образливих написів, листівок на адресу «одного з керівників партії і держави»: за перші шість місяців 1962 року було зафіксовано 7 705 листівок та анонімних листів антирадянського змісту, виготовлених 2 522 авторами, що вдвічі більше, ніж за той же період 1961 р.» [196].
Невдоволення зростало знизу і аж до вищих партійних та державних чиновницьких кіл. Усе частіше невдоволення спалахувало бунтами. Про Новочеркаський розстріл ми уже згадували – 31 травня 1962 р. у СРСР «на прохання трудящих», які дізналися з газети «Правда», наскільки неймовірно зріс їхній добробут, було підвищено споживчі ціни: на молоко (з 18 коп. до 24 коп. за літр), вершкове масло (з 2 крб. 50 коп. до 3 крб. 50 коп.), м’ясо (з 1 крб. 80 коп. до 2 крб. 20 коп.). А за три місяці до цього на третину підвищено норми виробітку для працівників.
Виник стихійний страйк, який переріс у бунт після того, як генеральний директор електровозобудівного заводу комуніст Борис Курочкін на претензії робітників пихато відповів: «Немає грошей на пиріжки з м’ясом – їжте з лівером». Бунт придушили. У нас це вміють. Ціною 24 життів, зокрема й дитячих та кількох десятків поранених.
Про таких людей теж треба знати. Герой Радянського Союзу Матвій Кузьмович Шапошников відмовився виконувати наказ відкрити вогонь по беззбройному натовпу у Новочеркаську: «Не бачу перед собою такого противника, якого слід атакувати нашими танками!» – сказав він і вимкнув рацію. Потрапив під репресії, був виключений з партії. Реабілітований лише у 1988 році.
А крім того мали місце масові заворушення в Тімертау (1959 рік); Бійську, Краснодарі, Кіровабаді, Беслані, Олександрівську та Муро- мі (1961); Сумгаїті та Кривому Розі (1963); Бронниці та Ставрополі (1964). Звісно, бунти придушувалися, а чиновники в очі божилися Микиті Сергійовичу щодо своєї відданості. Але настав перелом. І його було пов’язано не так із внутрішньою, як із зовнішньою політикою.
Хрущов не лише черевиком по столу в ООН молотив та погрожував «поховати» Захід. Він і діяв. Причому агресивно й провокативно, часто блефуючи й не замислюючись про наслідки. Влітку 1961 року загострилася ситуація між ФРГ та НДР, що ледь не призвело до збройного зіткнення. Але найсумніше для Кремля це те, що з НДР на Захід люд тікав натовпами. Головний ні- мецький комуніст Вальтер Ульбріхт проводив політику, абсо лютно тотожну хрущовській: примусова колективізація, переслідування інакомислячих і навіть політику «наздогнати і перегнати ФРН», яка призводила до підвищення виробничих норм на підприємствах та стримування заробітної платні.
Сотні тисяч східних німців щодня переходили на територію Західного Берліна на роботу, бо там була вища зарплатня.
Кастро і Хрущов. Обійми цих двох ледь не призвели до знищення Куби, СРСР і половини світу.
Сотні тисяч німців щороку залишалися жити у ФРН. Лише за вісім місяців 1961 року понад 200 тисяч осіб покинули НДР – переважно молодь та кваліфіковані спеціалісти. І тоді на вимогу Ульбріхта Берлін розрізала Стіна. То була страшна морально-політична поразка «радянського табору» перед «капіталістичним світом», яка нівелювала пропагандистський ефект від здійсненого 4 місяці тому – день у день – польоту Гагаріна.
Але восени 1962 року спалахнула інша криза, яка ледве не призвела до широкомасштабної ядерної війни. Все почалося з Туреччини, Італії і… Куби. У 1959 році на Кубі – найбагатшій, до речі, у той час країні Латинської Америки, після тривалої громадянської війни до влади прийшов Фідель Кастро з товаришами. На відміну від поширених стереотипів, ці люди («рух 26 липня», Народно-соціалістична партія Куби тощо) були за політичними поглядами «ліваками», але все ж не комуністами і тим паче не ставлениками Москви. Більше того, Кремль кілька разів відмовляв у проханні Кастро щодо постачання зброї, вважаючи повстанців ненадійними і мало перспективними. В США рух Кастро вважався націона лістичним. І перший закор дон ний візит Кастро здійснив не в СРСР, а до США. Щоправда, президент Ейзенхауер кубинця не прийняв, пославшись на зайнятість. То була помилка америк анців, адже вони відштовхнули кубинсь ких націоналістів у бік Москви. Після невдалої поїзд ки до Вашингтону, Кастро в 1961 році оголосив про со ціалістичний характер «Ку бинсь кої революції», пі шов на зближення з Кремлем і, за пропозицією Хрущова, на Кубі, крім військового контингенту, було вирішено розмістити ракети середньої дальності з ядерними боєголовками.
Про це відомо усім. Менш відомі деталі. На той момент ядерні сили СРСР і США були неспівставні. Попри усю похвальбу Хрущова, СРСР мав лише 75 міжконтинентальних балістичних ракет. Причому більша їхня частина – це ті самі Р-7, якою запускали Гагаріна. Для війни вони були майже непридатні. По-перше, вони не були нічим захищені, бо таке чудовисько могло стартувати лише з 4 стаціонарних відкритих пускових комплексів у Плесецьку. По-друге, одночасно їх можна було запустити не більше 20. По-третє, на їхню передстартову підготовку потрібно було дуже багато часу – понад добу. По-третє, вони мали дуже низьку якість. Кожен третій випробувальний запуск цих ракет був невдалий. США, як уже говорилося, мали 144 міжконтинентальні балістичні ракети SM-65 «Атлас», з них на бойовому чергуванні 129, з яких 60 – у захищених підземних, а решта в наземних залізобетонних укриттях. При співставній з радянською Р-7(8К72) дальності, вона була значно точнішою. Відхилення цієї ракети від цілі – від 600 до 1 200 метрів. Радянська Р-7 відхилялася на 10 кілометрів, що робило з неї страшидла для мирних американських міст, але абсолютно безпорадною у боротьбі з пусковими установками ракет, сховищами ядерних боєприпасів, військовими аеродромами та військово-морськими базами. А ще американці мали 60 ракет HGM-25A «Титан», також з підземним зберіганням і відхиленням від цілі 900-1 400 метрів. Значно більше СРСР мав ракет середньої дальності – Р-12 та Р-14. Їх було 700 одиниць. Обидві ракети наземного старту, зі стаціонарного установочного столу. Перша мала дальність 2 080, а друга – 4 500 км,
