Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Навіть у найдраматичніші моменти він залишався рівним і спокійним. Навіть коли він промовляв оте своє «Прощавайте, горю». Була там ще одна підлість. Товариші комуністи фальсифікували відомості про приземлення Гагаріна. За офіційною версією, він не катапультувався, а приземлився у спусковому апараті. Навіщо була потрібна ця дрібна брехня? Аби записати собі рекорд. Йдеться про те, що рекорд висоти польоту Міжнародна авіаційна федерація (FAI) зараховує лише тоді, коли пілот приземляється у літальному апараті. Тому радянська влада тривалий час брехала, приховуючи факт катапультування, і змушувала брехати Гагаріна. А от Алан Шепард свій політ здійснив цілком нормально. Після двадцяти імітацій він пройшов абсолютно без нештатних ситуацій.
На відміну від гагарінського, старт Шепарда транслювався у прямому ефірі по радіо та телебаченню. І прощального листа дружині Шепард не писав. І то справді був пілотований політ – на відміну від Гагаріна, якому приписують вислів «Я не знаю, чи був першою людиною в космосі, чи останньою собакою», американський астронавт не літав у якості живої ляльки, а на певному етапі здійснив ручне керування маневром корабля.
До речі, за свій подвиг Гагарін отримав вищу військову нагороду СРСР – звання Героя Радянського Союзу. А Шепард за свою роботу вищу військову нагороду США – Медаль пошани не отримав. Знавці скажуть: політ американського астронавта був лише суборбітальним, тобто він не облетів Землю цілком – заслабким порівняно з радянським ракетоносієм виявився носій «Редстоун-3», створений на базі військової балістичної ракети PGM-11. Це правда, але все ж то був космічний політ, як би радянські пропагандисти з нього не глузували.
За тим сарказмом ховався комплекс меншовартості – американці цінують життя своїх людей і американський уряд не ховається від громадян за грифами цілковитої таємності.
Що ж до потужності ракет, то тут таке… Радянський ракетоносій було створено на базі ракети Р-7 (перша модифікація 8К71), яку було доведено до кінця у 1957 році і прийнято на озброєння як міжконтинентальну балістичну ракету дальністю 8 тис. км у 1959 році. Вона стала основою для ракети, яка вивела Гагаріна на орбіту. У США на той момент такої потужної ракети не було. Не через те, що американці нездари, а тому, що особливої потреби у такій потужній зброї наприкінці 50-х років вони не мали.
Згідно зі своєю доктриною ядерного стримування, їх цілком влаштовували ракети PGM-11 «Редстоун» з дальністю від 373 до 600 кілометрів. Ці ракети розміщувалися в Західній Німеччині і мали завдавати ударів по найближчих тилах Радянської Армії, якщо та кинеться у наступ. А ще були ракети середньої дальності PGM-17 «Тор» які мали радіус польоту 2 400 кілометрів. Їх розміщали на території Англії і вони накривали майже всю Європейську територію СРСР аж до Підмосков’я. А ще були стратегічні бомбардувальники. Багато. Понад 600 машин різної модифікації. Плюс субмарини з ядерною зброєю на борту… У 1960 році на озброєння надійшли міжконтинентальні балістичні ракети «Атлас» з дальністю понад 10 тисяч км, які були навіть потужніші за радянські 8К72К, але космічну програму США вже було «заточено» під «Редстоун» і вирішили поки що нічого не змінювати. Американці йшли за принципом поступовості, step by step.
Ці вельми неоднозначні «перемоги» СРСР у т. з. «Космічній гонитві» ледь не зіграли фатальну роль в історії людства. Видатні, на сторонній погляд, «досягнення» давали можливість для блефу і шантажу. «Небезпечне відставання СРСР у виробництві ядерних боєприпасів змушувало радянського керівника йти на гучні і навіть екстравагантні заяви (які стосувалися насамперед західних представників) про перевагу СРСР в ракетах.
У запалі полеміки, незважаючи на те, що він знаходився в будівлі ООН, Хрущов навіть стукав черевиком по столі» [193]. Радянський лідер дозволяв собі погрози, які нічим реально підкріплені не були, але дуже серйозно впливали на настрої на Заході. Громадяни США, Великобританії, Франції та інших країн НАТО дуже боялися «російського ведмедя з ядерною ломакою в лапах» і вимагали від влади не роззброєння, як на те розраховував Хрущов, а навпаки. І їх важко не зрозуміти: фактичний диктатор країни, в якій усе під державною таємницею; країни, до якої нікого не пускають, і невідомо, що там ховається серед безкінечної сибірської тайги, колошматить черевиком по столу й погрожує, що клепає ракети… «Я заявляю, панове, настане такий час, коли ви зрозумієте необхідність роззброєння. Народ викине тих, які ставлять перепони на шляху до миру і взаєморозуміння.. Нас, людей соціалістичного світу, ви не залякаєте! Наша економіка квітуча, техніка у нас на підйомі, народ згуртований. Ви хочете нав’язати нам змагання в гонці озброєнь? Ми цього не хочемо, але не боїмося. Ми вас поб’ємо! У нас виробництво ракет поставлено на конвеєр.
Нещодавно я був на одному заводі і бачив, як там ракети виходять, як ковбаси з автомата. Ракета за ракетою виходить з наших заводських ліній… Деякі пани зараз почнуть тріщати, що Хрущов комусь погрожує. Ні, Хрущов не погрожує, а реально вам пророкує майбутнє. Якщо ви не зрозумієте реальної обстановки.. Якщо не буде роззброєння, значить буде гонка озброєнь, а будь-яка гонка озброєнь призведе, врешті-решт, до військової розв’язки» (там само).
Насправді Хрущов саме погрожував. І цим спонукав Захід витрачати більше коштів і ресурсів на гонку озброєнь. І спричиняв у Заходу рішучість до застосування за необхідності превентивного удару. Аби оті ракети, котрі, за словами лідера СРСР, виходять, мов ковбаси з автомату, не стартували усією своєю масою першими. Таким чином Москва сама себе заганяла на край прірви, бо чи могла вона тягатися з колосальними об’єднаними ресурсами вільного світу?
Про те, як Хрущов ледь не знищив світ – у наступній главі. А цю завершимо невеликою ілюстрацією того, як насправді
