Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Але не Шелепін, не Підгорний і тим паче не Брежнєв були в центрі змови. Керував нею «сірий кардинал» Микола Романович Миронов. Не чули про такого? І недаремно. Бо пізніше було зроблено усе, аби цю людину забули. Миронов був страшною людиною для тих, хто розумівся на реаліях тогочасного владного істеблішменту. Здавалося б ну, що це за посада - завідувач Відділом адміністративних органів ЦК КПРС. Але…
Саме Миронов, обіймаючи цю посаду, начебто від імені партії (а насправді від свого) був куратором усіх силових структур СРСР. Від армії і КДБ до прокуратури й міліції. У Збройних силах жодне призначення від командира дивізії і вище не могло відбутися без візи Миронова. Маршали залежали від людини, яка мала звання лише генерал-майора. Сам міністр оборони Родіон Малиновський завжди їздив до Миронова у його кабінет і ніколи не було навпаки. Номера службового телефону цієї людини не було навіть у довіднику ЦК КПРС. «У країні М. Миронова знали мало, широким масам його ім’я нічого не говорило. Але в керівництві партії, в силових структурах його добре знали: це була сильна і авторитетна постать. Він мав колосальну політичну волю та вміння досягати поставлених цілей. Про ступінь його впливу на вище керівництво країни, включаючи Л. Брежнєва, ходили легенди» [200]. Важко сказати, які погляди на політику, економіку, соціальну сферу мав цей таємничий «сірий кардинал». Судячи з того, що майже всю свою кар’єру він провів на «комісарських» посадах та в КДБ і оточення добирав собі з числа «політруків», нічого доброго для країни посилення його влади не обіцяло.
«До мене він підходив досить акуратно і довго. Ми спілкувалися сім’ями на дачах ЦК в Усові, жили по-сусідству. На прогулянках він, не поспішаючи, з’ясовував моє ставлення до Хрущова, до ситуації в країні. Наші оцінки були співзвучні. Я гадаю, що так само він вибирав і інших людей. Майже всіх, кого я знаю, до справи залучив він. За кілька днів до початку пленуму ми були на
черговий прогулянці. «Вирішено, що ти підеш з ЦК. Будеш призначений головою
Держтелерадіо» [199].
1964 рік. Л. І. Брежнєв вітає М. С. Хрущова з присвоєнням йому звання «Герой Радянського Союзу».
Невдовзі Микиту Сергійовича привітають інакше…
Це із спогадів М. М. Мєсяцева, який тоді був заступником у завідуючого відділом ЦК КПРС зі зв’язків з комуністичними і робітничими партіями комуністичних країн Юрія Андропова. Так обережно, поетапно, нишком розповзалася змова, обиралися її учасники, заохочені обіцянками високих посад.
Першим етапом послаблення влади Хрущова стала справа полковника Пеньковського. Її використали для того, аби зняти з посад кількох впливових військових, які стояли на боці Хрущова, замінивши на своїх. На той час не лише зусиллями Миронова, але й стараннями самого Хрущова вище керівництво армії переживало стосовно нього емоції, близькі до тих, що буяли у серці Отелло, коли той клав руки на горло Дездемоні. Бо нестямно закоханий у ракети Хрущов буквально громив армію, скорочуючи її не лише чисельно. «Якщо ми маємо ракети – навіщо нам артилерія? Якщо ми маємо ядерну зброю – навіщо нам танки» – приблизно такі аргументи висував Перший секретар.
Тому армія також була на боці змовників, тим більше, що додавався фактор Миронова… Але основний удар «справа Пеньковського» завдала по одному з найвірніших приятелів і опор Хрущова – начальнику ГРУ Іванові Сєрову. Його звинуватили у «втраті пильності», понизили у званні і відправили до Туркестанського військового округу опікуватися тамтешніми військовими навчальними закладами. Причому зроблено це було руками самого Хрущова, якому хтось нашептів, що «провал» Сєрова завдає удару і його особистому престижу.
Найцікавіше знаєте що, колеги? Комітет партійно-державного контролю створено за ініціативи Хрущова, а Шелепіна поставлено ним керувати за ініціативи Хрущова, аби зменшити вплив Миколи Миронова. Формально КПК мав боротися з хабарництвом та корупцією на всіх рівнях державної влади. «У березні-квітні 1963 р КПК отримав право контролювати Збройні сили, КДБ і Міністерство охорони громадського порядку. На практиці ж влада перетікала від Хрущова, який по півроку їздив по закордонах, до його ставленика Шелепіна» [196].
І знову з Рудольфом Піхоя не можна погодитися. Не стосовно тривалості подорожей закордонних. Микита Сергійович справді полюбляв таке. Знаменита його поїздка в США (формально на роботу в ООН) тривала, наприклад, місяць. Не можна погодитися в оцінці російським істориком особистостей. Замість себе Хрущов залишав «на господарстві» свою «праву руку» – другого секретаря ЦК КПРС Фрола Романовича Козлова, який був його особливо довіреною людиною. А Шелепін був лише «лівою рукою», яка мала віджимати вплив «сірого кардинала» Миронова.
При цьому Шелепін і його друг Семичастний ненавиділи Козлова лютою ненавистю. Хрущов був ким завгодно: вітрогоном, базікалом, самодуром авантюристом, прожектером, але точно ким він не був – то це дурнем. Дурники у тому кодлі, особливо біля Сталіна, не виживали. Тому хитрий Микита Сергійович намагався нацьковувати субдомінантів одного на одного поодинці та цілими зграями і грати на противагах.
Але тут сталася біда. 11 квітня 1963 року під час прогулянки на дачі Фрол Романович Козлов несподівано втратив свідомість. Терміново викликані лікарі діагностували важкий інсульт. Незважаючи на всі зусилля медичних світил, Козлов не одужав і зійшов із владного Олімпу. Таким чином Хрущов втратив своїх найвідданіших і найвпливовіших прибічників. Біля нього залишилися дві групи: Шелепіна-Семичастного та Брежнєва-Підгорного. За ідеєю, вони мали поборювати одна одну. Тому хитрий лис Хрущов зробив слабкого і малоспроможного Леоніда Ілліча другим секретарем ЦК КПРС, «піднявши» до секретаря ЦК ще і його приятеля Підгорного.
Отут до цих двох і довели оту фразу Хрущова про «Льоню і Колю», залучаючи до змови. Тимчасово (Миронов майстерно смикав за ниточки) дві групи об’єдналися заради спільної вигоди. Коли Хрущову через його сина довели інформацію про змову і назвали імена Семичастного та Шелепіна – той не повірив: хто, ці хлопчаки та проти мене?! Підвели зарозумілість і самовпевненість.
До того ж Шелепін усім був зобов’язаний Микиті Сергійовичу – саме той його вивів на найвищу орбіту у радянській номенклатурі. Проте, як кажуть, від користі серце кам’яніє… Засідання Президії ЦК КПРС 13 жовтня 1964 року перетворилося на партійний суд
