Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
За процедурою позбавити посади Першого секретаря ЦК міг лише Пленум. Його зібрали того ж дня. Жодних питань чи якоїсь опозиції не виникло. Упоралися менш ніж за годину. КДБ за командою Семичастного блокувало посольство США, аби Хрущов туди не утік і звідти до народу не звернувся (американським шпигуном його вважали чи що?), але такі заходи виявилися зайвими. Єдиного, чого тоді не закидали Хрущову – це «подарунок» Україні у вигляді Криму. Бо всупереч донині розповсюдженому міфу, то була не особиста забаганка першого секретаря ЦК КПРС, а колективне рішення, продиктоване об’єктивною необхідністю. Так Микита Сергійович Хрущов позбувся усіх своїх посад і опинився на почесній пенсії.
До слова, «добрий» Брежнєв пропонував Микиту Сергійовича ліквідувати фізично, влаштувавши йому автокатастрофу або пригостивши тортиком, але подумавши, Семичастний і Підгорний від пропозиції відмовилися. Той таки Пленум, який формально зняв з посади Хрущова, затвердив Першим секретарем ЦК Леоніда Брежнєва. Причому спочатку його фігура розглядалася як тимчасова. Усі це чудово розуміли.
Так само, як розуміли, що за ним насправді стоїть земляк – всемогутній Микола Миронов, який, мов той кардинал Рішельє, руками Брежнєва мав прибрати клан Шелепіна. Леонід Ілліч також розумів, що він є тимчасовим секретарем. Власне, тоді офіційно було проголошено повернення до «ленінських принципів» колективного керівництва і Брежнєв розділив владу з Підгорним та з представниками протилежного клану – Шелепіним і Олексієм Косигіним – дуже впливовим і компетентним членом Президії, який отримав посаду голови Ради міністрів.
Таким чином влада в державі розподілилася між двома кланами, один з яких керував партією, а інший – урядом. Сам Микола Миронов планував собі посаду голови КДБ. З неї було дуже зручно – не перебуваючи на перших ролях, розігрувати складну шахову партію в боротьбі за владу.
Очевидно, діючий голова КДБ Володимир Семичастний та його бос Шелепін були проти такого розвитку подій. І їм раптом дуже пощастило: вже через 5 днів після Пленуму Микола Миронов загинув в авіаційній катастрофі. Офіційно літак Іл-18 з військовою делегацією СРСР на борту через помилку пілотів розбився на горі Авала в Югославії, куди мав прибути на святкування 20-річчя з дня визволення Белграда від нацистів.
Залишається лиш гадати, чому впливового функціонера понесло на ті урочистості саме у той момент, коли у Москві розгорталася боротьба за кадрові перестановки. На похованні старого друга (вони були знайомі з юності) Брежнєв ридма ридав. Він був на 7 років старший за Миронова, проте завжди визнавав його інтелектуальну перевагу й в усьому його слухався.
Після загибелі «сірого кардинала» радянської політики боротьба за владу між Леонідом Брежнєвим та Олександром Шелепіним розгорнулася на повну потугу. І фаворитом тепер був останній.
У квітні 1965 року партійний функціонер Микола Мєсяцев (це той самий, кого Миронов посадою голови Держтелерадіо купував, пригадуєте?) називав Шелепіна майбутнім Генеральним секретарем. Анастасія Філатова, дружина диктатора Монголії Юмжагийна Цеденбала згадувала: «Мєсяцев справді кричав: «Ось майбутня величина!» – це було при мені. Всі сиділи напідпитку, можливо, радянський посол або офіцер спецслужб поінформував своє керівництво…» [201]. Але в цілому «команда» Брежнєва виявилася таки сильнішою. Секретар ЦК КПСС Юрій Андропов чимало допоміг Леонідові Іллічу з комунікацією із Заходом.
Саме Андропов був розробником «політики зближення», яка довгий період була «фірмовим знаком» Брежнєва. Костянтин Черненко завідував Загальним відділом ЦК КПРС, його характеризували як «орговика найвищого класу». Не було такого питання, яке б він не міг вирішити. Микола Тихонов був заступником голови Ради міністрів, противагою Косигіну, «очима і вухами» Брежнєва. Микола Щолоков керував Міністерством охорони громадського порядку (так тоді називалося МВС) СРСР. Михайло Суслов – ярий «сталініст», секретар ЦК, був куратором ідеологічної роботи та цензури в СРСР. Міністра іноземних справ Андрія Громико навіть рекомендувати не треба. Достатньо сказати, що він протягом 28 років керував зовнішньою політикою СРСР.
Дмитро Устинов – ще в часи Сталіна працював (і блискуче) наркомом озброєнь, після війни керував військово-промисловим комплексом СРСР, на момент зіткнення груп Брежнєва-Шелепіна – перший заступник голови Ради міністрів і куратор оборонної промисловості. Усі вони складали таке собі таємне «Мале Політбюро» при Брежнєві, яке вирішувало усі найважливіші питання.
Як результат, у 1967 році, після тривалої напруженої боротьби клан Шелепіна було повалено. Самого Олександра Миколайовича відправили керувати радянськими профспілками – посада для невтаємничених красива, але третьорозрядна. Семичастного на посаді голови КДБ змінив Андропов, а його самого відправили першим заступником Ради міністрів УРСР, посада менш престижна навіть за першого секретаря обкому партії.
Так почалася майже вісімнадцятирічна епоха «дорогого» Леоніда Ілліча Брежнєва…
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА.
ПРО «ЗОЛОТУ П’ЯТИРІЧКУ» ЛЕОНІДА ІЛЛІЧА
Треба віддати належне товаришу Брежнєву – на відміну від Хрущова, він Америці не погрожував. Ні обгоном на віражі у виробництві м’яса і сиру, ні «закопати», ні «поховати». І шкарбаном в ООН не грюкав. Роки його правління у свідомості більшості радянських людей відклалися як найкращі. Космонавти регулярно літали в космос, балет «Лебедине озеро» користувався популярністю за кордоном і навіть у хокей радянська збірна почала регулярно обігравати канадців. Щоправда, в газетах не писали, що збірна Канади складалася з аматорів…
Змінилося і життя пересічних радянських людей. Передусім це стосувалося розвитку сільського господарства та легкої промисловості. Товарний дефіцит нікуди не подівся, але вже не було тієї безпросвітної нужденності. «Уперше за історію Радянського Союзу сільське господарство стає пріоритетною галуззю – в 1966-1980 роках туди було вкладено 383 мільярди рублів, що становило 78% усіх капіталовкладень у сільське господарство за
