Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 219. — С. 110–111.

(04.12.1870 — після 1919) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Походив з Полтавщини. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училище (1890). Станом на 01.01.1910 р. — підполковник, офіцер-вихователь Петровського Полтавського кадетського корпусу. Учасник Першої світової війни, був поранений, нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю, відзнакою Святого Георгія IV ступеня. З 19.02.1917 р. — генерал-майор. Остання посада — командир 62-ї піхотної дивізії.

З 08.06.1918 р. — начальник 6-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 20.11.1918 р. — начальник 11-ї пішої дивізії Армії Української Держави.

13.01.1919 р. був офіційно звільнений з української служби. Фактично виїхав до Криму (до білих) ще наприкінці листопада 1918 р. З 02.01.1919 р. — у резерві командного складу Збройних Сил Півдня Росії, перебував у Криму.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С. 85; Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73.

(19.09.1895-18.06.1962) — сотник Армії УНР (полковник в еміграції).

Народився у м Сердиця під Львовом Закінчив Львівську гімназію. У серпні 1914 р. був виликаний до австро-угорської армії, служив в артилерії. Останнє звання в австро-угорській армії — лейтенант. Потрапив до російського полону.

Курах Михайло, фото 1920 року (Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен. — 1974)

У серпні 1917 р. таємно залишив самарський табір військовополонених разом з ешелоном вояків-украінців, що прямували на поповнення 34-го армійського корпусу (1-го Українського). Після прибуття до корпусу був призначений начальником канцелярії. У грудні 1917 р. вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, один із організаторів Січової артилерії. З кінця лютого 1918 р. — командант передків 1-ї батареї Січових стрільців. Після розформування Січових стрільців з наказу німецького командування 30.04.1918 р. разом із кадрами батареї виїхав до Запорізької дивізії Армії Української Держави. Був помічником командира 4-ї батареї Запорізького легкого гарматного дивізіону, сформованої з галичан. Наприкінці вересня 1918 р., після отримання дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців, разом із батареєю виїхав до Білої Церкви — місця формування загону Був помічником командира 1-ї батареї Січових стрільців. З 21.11.1918 р. — командир 2-ї гарматної батареї Січових стрільців. З середини січня 1919 р. і до розформування Корпусу Січових стрільців 06.12.1919 р. очолював 1-й (з середини липня — 28-й) гарматний полк Січових стрільців Дієвої армії УНР.

У грудні 1919 р. з наказу Січової Ради вступив до Української Галицької армії. Згодом повернувся до Галичини. З 1921 р. жив у Львові, був керівником відділу пропаганди Української військової організації.

У 1939 р., після окупації Галичини радянськими військами, залишився у Львові за завданням ОУН. У червні 1940 р. був висланий разом із родиною до Архангельської області. У 1941 р. був відправлений на поселення до Казахстану, в колгосп «Жана-Туратс» Красногорського району. Був довіреним польського посольства у цьому районі, головою обласного правління Союзу польських патріотів. Заарештований 27.11.1944 р. за звинуваченням у польській націоналістичній діяльності. Повністю зізнався щодо своєї участі в УВО та ОУН. У лютому 1945 р. був переданий із НКВС Казахстану до НКВС УРСР, втратив у в'язницях дружину та 2 дітей.

У 1946 р. як польський громадянин згідно угоди між радянським урядом та головою польського еміграційного уряду генералом Сікорським був відпущений до Польщі. У 1947 р. виїхав до Австрії. Восени 1956 р. переїхав до США, був активним громадським діячем. Помер від серцевого нападу у Нью-Йорку, у помешканні рідного брата Івана.

ЦДАГПОУ. — Ф. 263, архівно-слідча справа Кураха М С; ЦДАВОУ. — Ф. 4019 — особистий фонд Кураха М.; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1962. - № 3/4. — С. 101; Панченко І. Харківський Слобідський Кіш//Українське Козацтво. — Ч. 54–55. — С. 38–39.

(?—?) — підполковник Армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1920 р. — начальник Могилів-Подільсь-кого повітового жандармського відділу.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 45.

(30.05.1872-?) — старшина Дієвої армії УНР.

Закінчив кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище за 1-м розрядом (1891), служив у 47-му піхотному Українському полку (Могилів-Подільський). Станом на 01.01.1910 р — капітан, старший ад'ютант управління Варшавської місцевої бригади. Останнє звання у російській армії — полковник.

З 11.09.1919 р. — у розпорядженні начальника Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204, Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — С. 621

(?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — капітан.

З 09.02.1918 р. — помічник командира 2-го Запорізького куреня (з 15.03.1918 р. — полку) Армії УНР. У грудні 1919 р. — серед українських вояків, інтернованих польською владою у Луцьку. У травні 1920 р. — командир 16-го запасного куреня 6-ї запасної бригади Армії УНР. З 13.09.1920 р. — приділений до штабу 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. 28.02.1922 р. був переведений з 5-ї Херсонської дивізії до 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 32, 108; Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів. — 1928. — С. 26, 27; Порохівський Г. Матеріали до історії 2-ї Кулеметної бригада/За Державність. — Каліш. — Ч. 1. — С. 137.

(1878—?) — сотник Дієвої армії УНР.

Народився у м. Уїздці Дубенського повіту Волинської губернії. На військовій