Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Саме він був де-факто першоієрархом цієї організації, спочатку «відродивши» її, а потім і керуючи нею» [168]. А сталося це так. 4 вересня 1943 року Сталін викликав до себе оцих «трьох мушкетерів без кардинала» і наказав починати процес відновлення патріархії. І якомога швидше зібрати для цього Архієрейський собор. Собор той мусив обрати патріархом затвердженого Політбюро митрополита Сергія (Страгородського). Широта пропозицій товариша Сталін вражала. Він запропонував відновити духовні академії та семінарії. Сергій обережно відмовився, пояснивши, аби не образити, «найкращому другові радянських попів», що для цього поки що немає викладацьких кадрів (ще б пак – скільки їх перестріляно!). А от щодо видання Журналу Московської Патріархії питання вирішилося швидко.
І на пащу «Союзу войовничих безбожників», якого з початком радянсько-німецької війни припнули на ланцюг, зовсім наділи намордника, практично не дозволяючи гавкати. А трохи пізніше його зовсім ліквідують, перетворивши на товариство «Знання». Усі три митрополити напружено міркували, коли можна буде організувати такий важливий захід, як Архієрейський собор; кого на нього запросити, а кого не варто. Проте з’ясувалося, що у більшовиків давно все готово. Вони і приміщення підготували, і списочок тих, кого треба викликати на «вибори» склали. Тож «трьом богатирям» була вказівка через три дні(!) собор провести і патріарха обрати. «Проявити більшовицькі темпи», – як товариш Сталін висловився. І проявили.
Декого з архієреїв, котрі сиділи в буцегарні, швиденько випустили, відмили, вивели вошей, одягли відповідно до сану й терміново доправили у Москву. Там 8 вересня 1943 року згаданий вище Собор одностайно «обрав» Сергія патріархом. І ось цей поспіх, друзі, відправляє на смітник усілякі вигадки щодо зацікавлення більшовиків Церквою винятково як чинником, який лише допомагав у війні. Бо якби було так, то патріархію відновили б не восени 1943 року, коли усім було зрозуміло, що перемога над Гітлером – тільки питання часу, а восени 1941-го.
Чому саме 8 вересня 1943? Та тому, що саме в перших числах вересня 1943 року було прийнято рішення щодо місця та дати проведення конференції, яку пізніше назвуть Тегеранською. Питання, зокрема й ті, що їх вирішуватимуть Сталін з Рузвельтом без присутності Черчилля, переважно узгоджено й підготовлено. Таємні попередні домовленості визначено. Підготовка «сходняка» вийшла на нульовий рівень. До чого тут патріархія? Сталін повертав політику старого «устремління» СРСР до чорноморських проливів та Перської затоки, яку не вдалося реалізувати в союзі з Гітлером. Тепер він сподівався зробити це у спілці з Рузвельтом та його оточенням. Захоплення Туреччини і Греції стояло у товариша Сталіна як першочергове завдання. А там і до Персії, і до Сирії, і до Палестини, і до Кувейту та інших нафтоносних районів недалеко, якщо вдасться домовитися з Рузвельтом щодо розвалу Британської імперії.
Ви ще не здогадалися, мій любий читачу? Звісно ж! Стара добра баєчка про «Москву – Третій Рим», яка виникла ще за часів улюбленого історичного персонажа Сталіна – царя Івана ІV Жахливого. Коротко: Москва є спадкоємницею Київської Руси, а Київ, як відомо, хрестився від Константинополя. Але оскільки Візантійської імперії давно не існує, а є Туреччина, і давно немає Константинополя, а є Стамбул, то Москва є спадкоємницею Візантії як у духовній царині, так і стосовно земель, які раніше належали Другому Риму. А тепер погляньте на мапу Візантійської імперії станом хоча б на першу половину ХІ століття й присвисніть. Та й на момент свого падіння Візантія мала нічогеньку територію, в т. ч. і на Балканах. Саме відроджений Московський патріархат мав стати опорою в Азійській та Балканській політиці Кремля.
Саме він мав ідеологічно обґрунтувати претензії Москви на загарбання Греції і Туреччини, Сирії і Македонії, Болгарії та Югославії. Професор Санкт-Петербурзького державного університету Сергій Львович Фірсов констатує: «Сьогодні серед дослідників майже немає сумнівів в тому, що Сталін хотів перетворити Російську Церкву в своєрідний центр міжнародного православ’я, який влаштовував би Кремль і відповідав його зовнішньополітичним амбіціям.
Власне, в Кунцевому і були принципово вирішені основні питання церковного життя» [169]. А ще Сталін міг спиратися на Московський патріархат у справі кінцевого загарбання України, зокрема ліквідацію Української греко-католицької церкви та боротьбі з ОУН та УПА. До слова: не «хотів перетворити», а – перетворив. Чи відомо вам, люб’язні мої читачі, що згадуваний вище «Журнал Московської патріархії» від початку поновлення виходу (перший номер віддруковано 12 вересня 1943 року у найкращій московській типографії на найкращому папері – блискавичні темпи, якщо врахувати, що з 4 вересня треба було і редакцію організувати, і матеріали підготувати) ніколи не називав і досі не називає Вселенського патріарха Вселенським, а лише – Константинопольським? Чому? Бо, починаючи з 1943 року, Московський патріарх почав кампанію про самопроголошення себе Вселенським. І що Москва якщо не de jure, то de facto саме з часів Йосипа Віссаріоновича стала тим центром, до якого сходилися усі ниточки світового православ’я. А якби плани Сталіна реалізувалися й було захоплено Туреччину, Палестину, Сирію та Грецію, то в його лапах сконцентрувалися би 12 із 14 автокефальних церков, що тоді входили у диптих, і центр світового православ’я безумовно перемістився би із Фанара до Москви.
І стратегічна гра почалася. У Тегерані Сталін поставив перед союзниками вимогу змусити Туреччину переглянути доктрину Монтре в сенсі, що лише військові кораблі СРСР і жодні інші мали би право безперешкодного і необмеженого проходу протоками. Ми десь вже це чули, правда? А також згоду Туреччини на відчуження частини її території для побудови радянських військових баз. І це теж в одній з попередніх глав ми
