Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Сталін умів посадити за один стіл і православних попів, і католицьких ксьондзів, і мусульманських муфтіїв. Усіх під своїм портретом.

Оскільки Петро тиску більшовиків не піддався, його було заарештовано й відправлено у заслання, а потім у в’язницю. Патріарший місцеблюститель роками сидів в одиночній камері, проте так і не схилив голови. А його заступник Сергій схилив. Ще й як.

Він буквально вилизував чоботи комісарам, чим викликав обурення і самого Петра, який надіслав йому гнівного листа, і більшості ієрархів. Але Сергію було байдуже. Він радо пішов на співпрацю з «органами», аби врятувати своє життя та досягти влади. У 1936 році НКВС розповсюдило брехливу інформацію про нібито смерть митрополита Петра в ув’язненні. Це було потрібно для того, щоб патріаршим місцеблюстителем став наступний за чергою – Сергій. І він ним став. У тому ж році почалося налагоджування тісної співпраці більшовицького керівництва з керівництвом Церкви. Навіть антирелігійну п’єсу Дем’яна Бєдного «Богатирі» зняли з репертуару.

Проте пом’якшення стосувалося не всіх, а лише тих, хто вірою і правдою служив Кремлю й особисто товаришу Сталіну. Повсюди продовжувалося закриття храмів. Станом на 1940 рік їх в усьому СРСР залишилося менше, ніж в анексованій нещодавно Бессарабії. Але храми тих батюшок, які працювали на ОГПУ-НКВС, не чіпали. У 1937 році за особистим наказом Сталіна було розстріляно низку церковних діячів, зокрема архієпископа Пітіріма (Крилова), протоієрея Олександра Лебедєва, який був керуючим справами Московської єпархії та інших. Загалом протягом лише 1937 року було заарештовано 41 митрополита, архієпископа та єпископа. Не вижив ніхто.

Зверніть увагу: отець Олександр був керуючими справами у тій самій єпархії, яку очолював Сергій, котрий не лише розстрілу, але й арешту уникнув. Цікаво, правда? Отже, треба сказати, що сталінські репресії стосовно священнослужителів були «зачистками» з метою зведення у сан керованих і слухняних осіб. Першим серед них якраз і був митрополит Сергій (Страгородський).

Саме завдяки його «невтомній праці» РПЦ було підпорядковано радянським спецслужбам, коли, образно кажучи, під рясами попів були погони, а в кишенях – партійні квитки. Сталін не був би Сталіним, якщо б відкрито виявляв прихильність до когось. Він грався батюшками, мов пішаками, знімаючи з дошки одних і просуваючи у ферзі інших. До пори він тримав їх хоч і в «чорному тілі», але живих.

Про те, наскільки вождь цінував Сергія, свідчить той факт, що під час евакуації з Москви у жовтні 1941 року партійно радянських установ та кадрів, не були забуті й «кадри» православні. Понад те, коли стало відомо що Сергій захворів, Сталін дбайливо замінив йому подорож у евакуацію до Оренбурга на ближчий до Москви Ульянівськ. Там той і просидів, аж поки не настав час задіяти РПЦ у великій політиці. До цього у політичні процеси (крім судових) батюшок залучали спорадично. І вони вислужувалися, як могли. Митрополит Сергій вже 22 червня 1941 року розіслав по приходах заклик «Пастирям та пасомим православної церкви», складений у кращих традиціях Управління пропаганди та агітації ЦК ВКП(б).

Нагадаю, що виступ Молотова, в якому повідомлялося про початок війни, закінчився о 12.25 за московським часом. За решту дня Сергій не лише встиг створити сей «документ», але й розіслати в єпархії. Знайдіть його в мережі Інтернет і прочитайте.

Навряд чи у кого залишаться сумніви, що писався текст саме в нетрях Агітпропу ще зранку, а владика лише слухняно підписав. Або ось інший сталінський холуй – екзарх Волинсько-Луцької єпархії митрополит Микола (Ярушевич), права рука Сергія. Це він за наказом Політбюро ЦК ВКП(б) у 1942 році редагував книгу «Правда про релігію в СРСР», де люто заперечувалися гоніння на Церкву, в тому числі – і фізичне знищення священників. Це його ще в 1940 році Лаврентій Берія називав «агентом НКВС» та «своїм екзархом». Це саме цю безсовісну істоту за особистим розпорядженням Сталіна було введено у «Надзвичайну державну комісію зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх поплічників», яку було створено винятково для того, аби звалити провину у розстрілі полонених польських офіцерів на німців. І це він слухняно підмахнув відповідний акт, не боячись горіти в пеклі за порушення 8-ї заповіді про фальшиве свідчення.

А ось Алексій (Симанський) – митрополит Ленінградський і Новго-родський, який пізніше протягом 25 з гаком років буде патріархом Московським і всея Руси. Давній штатний агент НКВС. З тих, кого в документах спецслужб характеризували як «перевірених на агентурній або патріотичній роботі». Милуємося на цей вельми специфічний патріотизм, не забуваючи, що коли наведене нижче звернення митрополита друкувалося у «Правді», на дві області – Ленінградську і Новгородську діяли лише 20 храмів – решту перетворили на купи битої цегли, свинарники та сховища для буряків. Милуємося, і не забуваймо, що в «області» митрополита Ленінградського у 1937-1938 рр. було розстріляно понад 800 священнослужителів: «Православна російська церква разом з усіма народами Великого Радянського Союзу горить одним бажанням – всіляко допомагати Червоній Армії, яка наступає.

Ленінградська єпархія – духовенство та віруючі, натхнені патріотичним рухом всього радянського народу, з перших днів Великої Вітчизняної війни нашої Батьківщини проти ненависних німецько-фашистських загарбників стали підтримувати військово-патріотичні заходи, спрямовані на будівництво і зміцнення оборони Союзу РСР…» [167]. Нагадаю, серед «військово-патріотичних заходів» радянської влади були: розстріли без суду і слідства; спалювання домівок селян; взяття у заручники родин червоноармійців і влаштування штучного голоду в Ленінграді. Митрополита, щоправда, як і інших партійно-державних бонз, голод той оминув. Митрополит вкушав щедро, жирно й різноманітно… До слова, цей тип мав медаль «За оборону Ленинграда», яку отримав саме 1943 року. А також медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг» (1946). Ну і так, «дрібнички» у вигляді чотирьох(!) орденів Трудового Червоного Прапора. Три з них інтересу не викликають, бо вручалися до ювілеїв. В СРСР комуністичні вожді полюбляли нагороджувати один одного до днів народження. От і тут так. День народження Патріарха Московського і всея Руси Алексія – 8 листопада 1877 року. А от нагородження: 8 листопада 1952 року (на 75 років); 8 листопада 1962 (85 років); 6 листопада 1967 – так би мовити з нагоди 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та у зв’язку з 90-річчям від дня народження.

А от нагородження першим «Трудовим Червоним прапором» та медаллю в 1946 році мають свій прихований підтекст. Ці