Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

− Треба їй якось допомогти, − опустившись навколішки поруч зі своєю рудою подружкою, я стурбовано торкаюся долонею блідої щоки.

− Я нічого не можу зробити, поки вона не прийде до тями. Дівчинка дуже вміло екранувала свою енергію, − похмуро хитає головою куард, проводячи над її тілом осяяними руками. – Якщо зламаю цей екран, можу зробити ще гірше.

− А що ж тоді робити? Як їй допомогти? − мене буквально роздирає від тривоги. Бачити її такою болісно-вразливою та безпорадною по-справжньому нестерпно.

– От ти якраз уже їй допомагаєш, – чую я несподіваний смішок куарда. А коли здивовано зводжу на нього погляд, він іронічно цікавиться у мене: − Тебе не здивувало, що ти так сильно й раптово до неї прив'язалася? Що почала відчувати її майже своєю сестрою? Що вона знайшла тебе попри те, що я досить старанно приховав наші сліди?

− Е-ем, що ти там приховав я гадки не маю, − розгублено тягну я, вже починаючи дещо підозрювати. − Але... До чого ти хилиш, Аріде?

– До того, що ти добровільно дозволила їй енергетично зв'язатися з тобою, – озвучує він мої невиразні підозри.

– Що… Але як? Вона ж… ми ж… Я не розумію. Поясни, будь ласка. Що саме вона зробила? − мотаю я головою, розгублено сідаючи на п'яти.

Як же так? Хіба зв'язок не повинен бути між чоловіком та жінкою? Як вона це провернула? І що тепер? Я прив'язана до неї та до цього світу? Так боялася, що мене прив'яже Арід, і проґавила, коли це зі мною зробило ледь знайоме дівчисько. Молодець, Васю. Просто слів немає.

Арід кидає на мене ще один погляд і знову зосереджується на дівчинці.

− Зараз вона точно бере твою енергію. Якщо хочеш їй допомогти, лягай поруч, обійми й далі жалій свою хитру новонабуту сестру Ааму.

Він киває на ковдру поруч із рудою лисицею.

І от дивлюся я на неї, розумію, що капець як злюся на поганку мілку… але не можу не відчувати щемливу жалість до неї, такої самотньої й нещасної, не можу не радіти, що вона все-таки тут, що знайшла нас, що жива, що з нею все буде гаразд. І не можу не бажати всім серцем допомогти їй.

Тому, виплеснувши роздратування в обуреному зітханні, виконую розпорядження Аріда й обережно опускаюся поруч із дівчинкою, щоб притягнути ту в свої обійми.

А після цього кидаю очікувальний погляд на куарда. Хто там мені щось пояснювати збирався?

− Зв'язки бувають різні, Васю, − хмикає з розумінням він, без поспіху сідаючи поруч, опускаючи долоню на мою маківку і приймаючись перебирати волосся. Може стежить за моїм станом, а може просто так. От любить він тактильні контакти. Щупав би й мацав без кінця. – Шлюбний зв'язок, який тебе так лякає, один із найсильніших і нерозривних…

– Один? Є щось ще сильніше? – здивовано хмурюся я.

− Звісно. І якщо ти подумаєш, то сама зрозумієш, про який саме зв'язок йдеться. Створений самою природою, тому найприродніший і найсильніший, який тільки може бути, – іронічно мружиться куард.

Створений самою природою? На думку спадає лише один варіант.

− Ти про зв'язок між матір'ю та дитиною?

− Так, − Арид киває схвально. – Але коли йдеться про куардів, то зв'язок дитини з батьком майже не поступається за міцністю тому, що існує між дитям і матір'ю. Діти куардів повністю енергетично залежні від обох своїх батьків. Починаючи від зародження у материнській утробі. І особливо сильно перші кілька років життя. Згодом ця залежність поступово зменшується. І сходить нанівець після досягнення повноліття.

− Ти ж не натякаєш, що Ааму прив'язалася до мене, як до матері? − злякано уточнюю я у замовклого Аріда.

Я ж не можу стати матір'ю підлітка у свої дев'ятнадцять. Аж ніяк. Сама ще недавно такою була і Солі мізки виносила. Чи це мені карма така прилетіла? Дикість якась. Якщо так, я їй богу вуха надеру рудій заразі.

− Ні, − сміється куард, хитаючи головою. − Ти не дослухала. Крім шлюбного та батьківського зв'язків є ще й інші. Теж потрібні та важливі. Родинні, наприклад. Твоя Ааму за нашими мірками ще дитина, неповнолітня. І, якщо вірити тому, що вона тобі розповіла, вона не має сім'ї. Отже, її ніхто не живить уже деякий час. Уяви тільки, наскільки вона енергетично голодувала. А тут ти, щедра, смачна, щира у своєму співчутті та відкритості. Я її добре розумію. Самому складно встояти.

Капець. І як до цього ставитися? З одного боку, вона явно схитрувала, провернувши це без мого відома. Але я й сама винна − могла б і здогадатися, чим загрожує ось так просто дозволяти навіть маленькій куарді щось робити зі своєю енергією. З цими куардами взагалі треба бути постійно насторожі. А я щось розслабилася зовсім.

− І от що мені тепер робити? – зітхаю, заплющивши очі.

− Нічого, − знизує плечима Арід. − Цей зв'язок ні до чого тебе не зобов'язує. Якщо вже дівчинка сама нас знайшла, візьмемо її з собою, як ти й хотіла. Мені навіть цікаво, що з цього вийде. І я не проти вивчити її можливості. Хочу зрозуміти, наскільки її одноплемінниці сумісні з моїми… із занагарцями.

От добре, мабуть, що він такий прагматик продуманий. Не треба мені самій шукати вагомі аргументи, щоб змалювати, чим йому щось може бути вигідне. Свою вигоду він сам просікає вмить.

А я можу поки що подрімати поруч із новонабутою сестрою.

− Ти зовсім її не відчуваєш? – дивлюсь з-під вій на Аріда через кілька хвилин. Не спиться. − Допомагаю я їй хоч якось? Чи не дуже?

− Допомагаєш, − раптом прилітає тиха відповідь звідти, звідки я не очікувала, змусивши мене сіпнутися від несподіванки.

– Ааму? – різко повертаю я голову до дівчинки, яка досі лежить із заплющеними очима поряд. − Ти прийшла до тями? Як ти себе почуваєш?

Підіймаючись на лікоть, вдивляюсь в її обличчя.

Довгі вії на блідих щоках починають тремтіти, а потім повільно, навіть якось обережно, підіймаються, відкриваючи нашим поглядам запалені бурштинові очі.

− А якщо вже краще, то ти перестанеш ділитися енергією? − тихо шепоче вона, кидаючи насторожений погляд на Аріда, який досі сидить з іншого боку від мене.